Віра в перемогу та в повернення в рідну Нову Каховку допомагає подружжю Лариси та Андрія Чаус триматися та налагоджувати життя в Києві. Що довелося пережити, поки опинилися тут, Лариса Чаус розповіла Суспільному. Далі — пряма мова.
З Нової Каховки ми не збиралися виїздити зовсім. На початку окупації брали активну участь у всіх протестних акціях, збирали друзів, яких у нас дуже багато.
На одній із акцій зустріли свою вчительку російської мови - і вона сказала, що більше ніколи в житті не викладатиме російську, бо зненавиділа росіян, хоча раніше щиро любила їх мову та літературу.
З нами не поводились жорстоко лише тому, що їм наказали тут бути ввічливими.
Інформація після звільнення Ірпеня та Бучі про поводження росіян із мирним населенням стала для нас шоком. І коли в рідному місті бачили їх військових, котрі ввічливо пропонували бабусям перевести їх через дорогу, не могли не думати - з нами не поводяться жорстоко лише тому, що їм наказали тут бути ввічливими. Одного разу йшли з молодшою дочкою-підлітком, і "добрий" військовий РФ запропонував: "Возьмите вашей девочке сгущеночку". Це викликало і відторгнення, і побоювання.
А потім на початку квітня нам зателефонували з нашого ліцею та сказали приходити за табелями. Ми зрозуміли, що навчання закінчилося, хоча попереду мали бути ще два місяці занять, контрольні тощо. На наші питання вчителька відповіла, що документи будуть вивозити.
Дитина весь час читала страшні новини, плакала. Стала боятися на вулицю виходити, бо коли бачила озброєних автоматами військових, аж ціпеніла.
В нашої молодшої дочки є порушення роботи щитоподібної залози. А це і ускладнення на серце, і на загальний гормональний стан, і на емоції. Дитина весь час читала страшні новини, плакала. Стала боятися на вулицю виходити, бо коли бачила озброєних автоматами військових, аж ціпеніла. А ще наша кішка дуже боялася вибухів. І я зрозуміла, що треба їхати, щоб не травмувати остаточно психіку 13-річної дівчинки.
Наша старша донька жила в Харкові, а за рік до війни поїхала жити за кордон, у Данію. І ми вирішили молодшу доньку відвезти до старшої. В них різниця у віці 17 років, у старшої вже своя донечка підростає. Зібралися буквально за дві години - у два невеличкі рюкзаки зібрали дитячі речі. А я сама поїхала без нічого.
Військові перетрусили всі речі, розпитували, скільки грошей маємо та куди їдемо.
Чоловік Андрій вивіз нас до адмінмежі з Кримом за Чаплинкою, а сам поїхав назад додому. Стала я на дорозі - куди їду, Господи? Стоїть черга з машин, не дуже велика - за день можна проїхати. Довелося домовлятися з людьми, щоб узяли до себе в машину, бо пішки вже не дозволяли перетинати межу. Військові перетрусили всі речі, розпитували, скільки грошей маємо та куди їдемо. Сказала їм, що везу дитину в Сімферополь у лікарню, то пропустили швидко.
Наша Аня років із п'яти займалася танцями. З виступами об'їздили Україну, а тепер збиралися їхати за кордон, то встигли зробити закордонні паспорти. Саме завдяки цьому планували виїхати з Сімферополя в Грузію. І раптом нам кажуть, що такого маршруту немає! Тільки через російський Краснодар.
Пішли купувати квитки на автобус - касирка як побачила українські паспорти, губи піджала, зневажливо подивилася... В автобусі ще гірше: сидять поруч дві російські жіночки років під 70 і обговорюють, коли ж уже ця війна закінчиться! Бо їздили вони в Крим на відпочинок, а війна їм заважає. "Русские на Украине закончились еще в 90-е годы, освобождать некого, а националистов этих скорее бы уже поубивали, а то достали всех", - говорить одна з тих росіянок. Моя дитина біля вікна зіщулилась від таких розмов, я їй вуха затуляю - не слухай ті дурниці, кажу. А в самої серце перевертається - та чим же ми тим росіянам так жити заважаємо, що вони прийшли на нашу землю нас убивати?!
Планували виїхати з Сімферополя в Грузію. І раптом нам кажуть, що такого маршруту немає! Тільки через російський Краснодар.
Роздивлялися через вікно, як в'їжджаємо на Керченський міст, на море. А вночі посеред того мосту зупинили автобус біля зетовських машин. Автоматники змусили всіх із речами вийти з салону, в якомусь приміщенні мовчки перетрусили речі знову, подивились документи, чоловіків роздягли. Хвилин через 40 військовий сказав, що можна їхати далі. А я вже до ранку й очей стулити не могла, все дивилася, куди нас везуть - а раптом кудись не туди?
О п'ятій ранку приїхали в Краснодар, і знову не знаю, куди йти, що шукати? Аж бачу - люди стоять такі самі розгублені. Познайомились - вони з Мелітополя, жінка вивозила двох своїх хлопчиків, ще й сусідського. Разом почали роздивлятися, метикувати як і що. Я ще одних українців знайшла - вже місцевих, які там давно живуть. Вони й підказали, куди йти за квитками, як далі добиратися до Грузії, дали свій телефон, щоб я з чоловіком поговорила, бо ж наші сімки там не працюють.
На кордоні Росії та Грузії, на гірському перевалі в нашої маршрутки загорівся двигун. Висадили всіх. Хто місцеві, роз'їхалися хто як, а ми з дитиною знову стоїмо самі. Побачила трохи далі якусь маршрутку, виявилося - українці їдуть, від війни також рятуються. Місць вільних немає. Я до батечка вмовляла взяти нас із Анею, то люди посунулися, потіснилися, щоб і ми сіли. Нас чаєм гарячим напоїли - бо ж гори, холодно, а ми вдягнуті, як на спекотній Херсонщині. Дуже вдячна цим людям. Одна родина запросила нас із собою - вони в Тбілісі заздалегідь забронювали кімнату. І що видалося найважливішим на ту мить - там була пральна машинка. Ми випрали всі речі, яких торкалися чужі ворожі руки. Та й самі після четвертої доби в дорозі змогли помитися не в туалеті на вокзалі.
Вразило не тільки Тбілісі, а й ставлення грузинів, коли вони розуміли, що ми з України. Головне, щирі слова підтримки.
Оскільки наш літак до Польщі вилітав лише наступного дня, то в нас був час на екскурсію по Тбілісі. Вразило не тільки місто, а й ставлення грузинів, коли вони розуміли, що ми з України. Знижки робили, пригощали, для дітей фунікулер і каруселі безкоштовно - а головне, щирі слова підтримки. Це при тому, що грузинської, звісно, ми не знаємо, і англійською теж не володіємо, а 30-річні грузини не знають російської! Іноді доводилось людей старшого віку просити бути перекладачами - вони російську ще пам'ятають.
В Польщі нова неприємність - наш літак, на який ми мали пересісти, щоб летіти в Данію, вже полетів без нас! Виявилося, що літак із Грузії запізнився мало не на дві години. Це була, мабуть, остання крапля мого терпіння, бо зі мною сталася справжня істерика. Коштів практично немає, дитина голодна і злякана, бо не розуміє, що тепер буде - от я і не витримала. Працівники варшавського аеропорту, мабуть, вже бачили знервованих українців, бо швидко нас заспокоїли, нагодували, а головне, знайшли нам рейс на той же день. Тож пізно ввечері ми нарешті опинилися в Копенгагені.
Щоб залишити неповнолітню доньку з її сестрою, я повинна була оформити документи в консульстві.
Поки чекали на оформлення, прогулялися Копенгагеном. Під час цієї прогулянки моя онучка, яка вже трохи володіє данською мовою, охоче розповідала всім, хто був готовий її слухати, - дивіться, оце моя бабуся і моя сестричка з України. І люди щиро раділи, висловлювали підтримку. Більше того, і на вежах, і у вікнах будинків ми бачили українські прапори. Це надихає неймовірно!
Я залишатись не збиралася, хоча люди не розуміли, навіщо я збираюсь повертатись у країну, де триває війна.
Я збиралася одразу повертатися додому, в Нову Каховку. Донька вмовляла залишитись у неї хоч ненадовго. А тоді виявилось, що вона з моїм чоловіком тихенько "змовляються", щоб я залишилась із дітьми в безпечній Данії хоч на місяць-другий.
Спочатку ми планували, що я повернуся тим же шляхом, яким виїздила, - через Крим. Але після того, що ми з донькою там побачили, я передумала. Адже люди радісно вітали бойову техніку, яка рухалася в бік України, щоб убивати українців. А в Криму їм махали руками, посилали повітряні поцілунки. А до нас ставилися зневажливо, почувши, що ми з України.
Ця подорож перевернула моє уявлення щодо того, як на півострові налаштовані проти нас. Не всі, звісно, але знову туди їхати я не захотіла. Не могла дивитись, як нас ненавидять ті, кого ми щиро вважали дружнім народом. Не хотіла бачити однолітків своєї молодшої доньки, які ходять у воєнізованій формі з нашивками на рукавах. Сказала чоловіку, що не зможу стримуватись, коли знову бачитиму ворогів у рідному місті. Тому через Польщу приїхала на підконтрольну Україні територію і тут чекала на чоловіка.
Ледве вмовила його виїхати з Нової Каховки з друзями. Дивом вдалося вибратися через Снігурівку — там пускали буквально кілька годин, а потім знову перестали. Місяць прожили в моєї знайомої в селі під Києвом. І сільська "трудотерапія" (а в селі влітку роботи завжди багато) допомогла трохи оговтатися від пережитого. Зрозуміли, що треба жити далі, в нових умовах. Тепер ось знайшла роботу в Києві, хоча скажу відверто, не дуже хочуть брати переселенців. Ми дуже хочемо повернутись додому, тому сподіваємось на перемогу.
А поки що допомагаємо, чим можемо, кільком друзям, котрі лишились у окупації. Відчувається, що люди налякані — бо в них немає правдивої інформації про те, що відбувається, а росіяни тиснуть у всіх сферах — пропагандою, рублями, безробіттям. То розповідаємо їм, що Херсонщину не кинули.
А тут, у Києві, теж поступово знаходимо знайомих із Нової Каховки, Херсона. Коли є вільний час, спілкуємось, милуємось Києвом, допомагаємо ЗСУ. Тепер от взяли участь у мистецькій акції, яка символічно поєднала українським прапором береги Дніпра. Зовсім як у Херсоні або в нашій Новій Каховці. Віримо в перемогу, бо саме це допомагає триматися.
Читайте також:
- 192 день війни: хроніка подій в Херсонській області.
- "Краще хай будуть бомбосховища театрами, ніж театри бомбосховищами": житель з Херсонщини грає вистави та допомагає ЗСУ.
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Підписуйтесь на Суспільне Херсон у Viber
