Через повномасштабне вторгнення Росії в Україну на Львівщину з Харківщини евакуювалася сім'я Любові Мінченко. На заході жінка волонтерить — разом з іншими вона плете маскувальні сітки. А чоловік Любові одразу після того, як евакуював сім'ю, пішов у лави ЗСУ. Про те, як у їхнє село зайшли росіян, як евакуйовувалися замінованою дорогою, Любов розповіла в інтерв'ю Суспільному.
Любов Мінченко переселенка з села Вільхівка, що у Харківському районі Харківської області. Жінка розповідає, росіяни зайшли у їхнє село вранці, 24 лютого.
"Сиділи на танках, радісні були"
Вранці ракети летіли, ми їх бачили, вони полетіли на Чугуїв. Уже горів Харків, ми бачили, бо близько. І вже о 9 ранку колони пішли, це орда просто сунула. Сиділи на танках, з автоматами, усміхалися, радісні були.
А потім, коли вони отримали відповідь під Харковом, вже невеселі, у техніці, з вимкненими фарами о 7 годині вечора, йшли назад. Світло не вмикали зовсім. Тому, що перше, що вони зробили — збили електричні стовпи і перебили газ. І не стало ні світла, ні газу.
Вони зупинялися перед кожним будинком і ліхтариками світили у вікна. І вони не розуміли куди їдуть, бо у нас була така вулиця, де лише один раз у тиждень їздив сміттєвоз. Вони не знали куди їдуть, потім встали за будинками і звідти розстрілювали місто (Харків, — ред.). Нам "пощастило", вони відійшли приблизно на 3 км і поливали Харків. Канонада не замовкала...
"За 17 днів схудла на 12 кг"
Нема світла, нема газу, нема їжі, нема нічого. Я за 17 днів схудла на 12 кілограмів. Було тяжко морально, багато тварин, собаки, коти, їх треба було чимось годувати. На вулиці чоловік розводив багаття і у відрі варив кашу. Їли всі: і собаки, і коти, і ми.
Потім почали ділитися, що у кого було. Запаси були у морозильних камерах, але ж нема світла.
Їхати треба було по замінованій дорозі
Кожен намагався вирватися, але ми не розуміли чи прорвалися, чи не прорвалися. Чи змогли виїхати. І потім кожен на свій страх і ризик почав виїжджати. Поїхали і ми, побачили, що колона танки пішла іншою стороною. А основна дорога була замінована. Та чоловік ризикнув, бо розумів, що потрібно їхати по цій, по замінованій.
Ми вибралися, і коли потрапили на наш блокпост, ми впали у руки хлопцям, плачемо, що там росіяни, а вони відповідають так спокійно: "Ми знаємо. Не хвилюйтеся, буде Україна". І з тим спокоєм, з яким вони сказали, ми зрозуміли, що вона буде. І на всіх блокпостах потім було таке ставлення людяне.
Коли у нас там вже грабували магазини, дівчинку зґвалтували, вбили людей. А тут всі як один: "Буде Україна".
Ми потрапили у Стрий і потім спинилися у Моршині, там можна було залишитися з тваринами. А чоловік на наступний день пішов у військкомат, відстояв чергу 7 годин та отримав повістку. Тепер він у ЗСУ. Півтора місяця ми з донькою жили у Моршині, потім у Ременеві, тепер живемо у Винниках.
Перейшла на українську з 2014 року
Я ще у 2014 році свідомо перейшла на українську. У нас багато людей перейшло на українську, звичайно, більшість російськомовна. Наприклад, наше село, багато людей з Курської області переселили, 40 років тому.
24 лютого росіяни зайшли і не зупинилися в селі. У мене будинок розбитий, все розбите, другого поверху нема, розбитий басейн, всі надвірні добудови.
У доньки забрали машину. Нас вже не було. Все забирали. Навіть батьків старий молоток.
"Плетіння сіток мене врятувало"
Це мене врятувало, плетіння сіток, бо кожна стяжка — це молитва. Я вплітаю і молюся: "Виживи, виживи". І я думаю, що це врятувало багатьох хлопців. Завдяки нашим сіткам вони виживають, я впевнена. Тут такий кістяк. Такі люди добрі. Раніше ти проїздом був, а зараз коли ти тут живеш, це мова, це віра.
Читайте також: П'ятирічна волонтерка з Кривого Рогу увійшла у Національний реєстр рекордів за концерт у Львові
