Про музей у дідовій хаті, що став прихистком для переселенців-айтішників з Харкова. Про евакуацію експонатів, артефакти від пацієнтів. І про те, як мотиви з рушників «зігрівають» військових. Про все це розповів в інтерв’ю Суспільному засновник етнографічної збірки «Древо», лікар сімейної медицини Едуард Крутько.
У селі Козубівка Хорольської громади Едуард Крутько 2017-го року заснував музей – етнографічна збірка «Древо». Тут жило п’ять поколінь роду по материній лінії. Через початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну більше тисячі експонатів Едуард евакуював на захід України, а у музеї поселив ВПО.
Ми розуміли, що треба готувати цю площу, яка більш-менш придатна для життя, для людей, які будуть тікати від війни. Чи це будуть наші рідні, чи це просто люди, яким треба допомога. Приїхали люди, яких я раніше не знав. І тут поселилися. Так сталося, що один з них айтішник. Між музейних експонатів живуть.
Під час війни етнографічна колекція Едуарда Крутька поповнюється новими експонатами.
І люди дарують, і я щось знаходжу. Формується уже новий воєнний фонд. Це цінно тим, що вони, фактично, під обстрілами присилаються, знаходяться у ці такі страшні часи. От хтось каже: "У мене є те-то, можу подарувать". Вони розуміють, що в них то воно зберігається, але ці речі не працюють, вони не вивчаються, вони мовчать. А так вони тут можуть бути зафіксовані.
У період війни етнограф розробив і випускає продукцію, завдяки якій популяризує зображення із наївних рушників зі своєї колекції.
Невеликі продажі мерчу від музею, які, коли звертаються по допомогу військові, ми там продаємо(якесь окреме горнятко, чи футболку, чи щось таке). І гроші перераховують відразу військовим. Або дарую інколи туди хлопцям і дівчатам речі. Воно їх зігріває. І такі ліричні мотиви на цих шкарпетках чи горнятах, їм це дуже подобається. Це сюжети і зображення фактично із наївних рушників середини 20-го століття. Там не тільки Полтавщина, там і Чернігівщина інколи. Умовно Подніпров’я.
Едуард Крутько працює сімейним лікарем у Лубнах. Як етнограф, і як медик постійно, каже, знаходить точки перетину.
У медицині я з 15 років. Це 11 років виходить уже вчуся на лікаря. В медицині був день, коли я подав документи, поступив, вчився і вивчився.
А в етнографії - це було з дитинства. … Етнограф я усе життя, можна сказать, а в медицині я 11 років… З пацієнтами десь ми говоримо на ширші теми. Або вони знають, що я займаюся паралельно музеєм, хочуть щось дізнатися. І ми тоді виясняємо, хто звідки родом. Чи ми не родичі. Чи є в них старовинні фотографії. Вже кілька разів люди приносили фотографії на сканування. Така практика теж була. Зараз в одному ключі фактично це відбувається і медицина, і етнографія.
Більше - дивіться в інтерв’ю Суспільного.
Читайте також:
"Аж тепло на душі": як переселенці з Харкова мешкають в етномузеї на Полтавщині
