Більше особистого простору. Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Більше особистого простору. Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Більше особистого простору. Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Вірус COVID-19 привчає нас дотримуватися дистанції у громадських місцях. Ця наука важлива не лише для запобігання інфікуванню, вона нас цивілізує.

Радянська людина не звикла до дистанції. Комуналки, хрущовки і тим паче гостинки з їхнім антилюдським метражем, гуртожитки та щільно нарізані дачні ділянки з однотипними крихітними хатками, колгоспи і радгоспи, переповнені медичні палати, тиснява у транспорті, в нескінченних чергах за дефіцитом або у громадських установах – людина в СРСР ніде не мала особистого простору.

Це стосувалося й приватного життя, яке перебувало під контролем і постійним наглядом. Від ясель та жовтенятської зірочки, найнижчої ланки дитячого квазісамоврядування, до ветеранських союзів і домоуправ через райкоми, парткоми, міськкоми, профспілки, товариські суди, дошки пошани й ганьби, міліцію, прокуратуру та ВБРСВ (ОБХСС), не кажучи вже про КДБ – безцеремонне втручання ззовні в будь-яку сферу діяльності, включно зі статевими, сімейними й товариськими стосунками, було вимушеною реальністю. 

Читайте також: "Світові інтелектуали про наслідки пандемії коронавірусу для людства"
Більше особистого простору! Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Це формувало певну брутальну систему комунікації, в якій насильство ставало буденною практикою і навіть нормою. Будь-яка літня людина вважала за можливе не лише зробити хамське зауваження чи дати непрохану пораду, а й нагримати на молодших, дати стусана чужій дитині навіть у присутності батьків. Виховательки дитсадків і шкільні вчителі застосовували фізичну силу проти учнів, університетські професори дозволяли собі принизливі вибрики. 

Кілька таких картин справили на мене в юності враження. У день після завершення трауру по смерті Леоніда Брежнєва ми, чотирикласники, ходили школою перелякані, в очікуванні військового нападу американців на країну рад. Бо нам постійно втовкмачували, що генеральний секретар – головний борець за мир, і в усьому світі той мир саме на ньому тримається. Але першоклашкам ще мозок промити настільки не встигли, й одна з них бігла, сміючись, на шкільній перерві. Завуч схопила її за комір і дала кілька дзвінких ляпасів на очах у всіх: “Ти що, не знаєш, яке у нас горе? Дорогий Леонід Ілліч помер!”. Перелякані очі тієї дівчинки змусили мене вперше в житті замислитися над тим, що в моїй країні не все гаразд.

Інший приклад – професор КНУ імені Тараса Шевченка Василь Спицький, що керував на істфаку кафедрою історії УРСР. Ветеран Війська Польського, який дійшов до Берліна, він був демонстративним женоненависником. Свій лекційний курс він починав із зауваження про те, що жінкам нема чого робити в університеті, бо їхнє діло – борщ варити, а на прийнятті іспиту дозволяв собі жбурляти залікові книжки студенток, чиї відповіді його не задовольняли, на підлогу або навіть у вікно. 

Про гавкіт радянських тіток з балконів і вікон на малечу, що бешкетує на вулиці, нема чого й говорити – традиція ця жива подекуди в Києві й донині. 
Більше особистого простору! Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Звісно, така відсутність поняття про особисті кордони проявлялася і у звичайній фізичній взаємодії. З дитинства мене дивувало: чому коли їдеш навіть у напівпорожньому вагоні метро, люди, що заходять, воліють вмоститися неодмінно біля тебе, притискаючись тілесами. А чого варті радянські плацкартні вагони з ногами в обличчя людям у проході, пахощами шкарпеток у букеті з наїдками та інші звичаї залізниці, що їх геніально розписав Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки?

Насуватися впритул, хапати незнайомих людей руками, говорити в саме обличчя співрозмовнику, штовхатися, громоздити свої торби та лахи на місця для сидіння, захоплювати заздалегідь шезлонги на пляжі або столики в кафе – все це поведінкова спадщина радянської людини. Попри бурхливу діяльність офіційного вчителя політесу усього СРСР академіка Дмитра Ліхачова, що у збірці “Листи про добре та прекрасне” прищеплював молоді інтелігентність напучуваннями. Наприклад: “Займай собою якомога менше місця”.

Така тотальна відсутність дистанції зламала долі багатьом людям, розуміння чого іноді проривалося навіть у радянському мистецтві. Атмосфера цькування у конторі та комуналці добре змальована в стрічці Віктора Івченка “Гадюка”, знятій 1965 року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Фільм також став унікальним для СРСР твором, в якому розкривалася психологічна проблема посттравматичного стресового розладу (ПТСР), актуальна сьогодні в усьому світі. 

Справжньою звичаєвою енциклопедією СРСР часів розвалу є фільм Кіри Муратової “Чутливий міліціонер”, гротеск якого лише додає йому реалістичності.

З культурою дистанції я конкретно зіткнувся під час першої подорожі за кордон – 2001 року на Венеційську бієнале, автобусом через Відень. У Відні треба було обміняти долари тоді ще на шилінги, і відстань, на якій стояли люди одне за одним у банку, мене трохи приголомшила і навіть роздратувала. Хотілося зробити все якнайшвидше, на Відень лише доба, а тут – дистанція в пів метра. Уже в тій черзі я емпіричним шляхом виявив, що саме дистанція й дає можливість касирам працювати швидко та ефективно, не відволікаючи ані їх, ані клієнтів на зайві базікання.

Європейці та американці підсвідомо намагаються тримати відстань усюди – в чергах у супермаркеті, бістро, навіть у громадському транспорті за можливості. На паспортному кордоні в аеропортах це вже загальносвітова практика, хоча донині трапляється, коли перед тобою раптом опиняється гамузом ціле село, бо його представник зайняв чергу, поки решта вешталися навколо. Така манера притаманна вихідцям із пострадянського простору та з Китаю. Але і в Пекіні, як у Нью-Йорку чи Лондоні, більшість машин обладнано прозорою перегородкою між водієм та задніми сидіннями для пасажирів – з міркувань безпеки, і не лише від заразних хвороб. Коронавірус сприяв появі цієї практики нині в Києві.

Більше особистого простору! Як дистанція стала цивілізаційним вибором сучасної людини

Звісно, є місця, де представники західної культури майже не тримають дистанцію – там, де вони розважаються на території спільних інтересів: у нічних клубах, барах, на концертах поп-зірок буває жахлива тиснява. Яка, між тим, лише додає доброї атмосфери, бо позбавлена агресії. Тут вона підкреслює інтимність у переживанні спільного задоволення. Це те, що називається культурою ввічливості солідарності. 

Стратегія ввічливості поділяється на ввічливість солідарності та ввічливість дистанції. Перша спонукає нас натякати на близькість з іншим, на те, що нас щось об’єднує, та більше притаманна народам православної традиції та сходу: “Друже, земляк, братішка!”

Католицька і протестантська традиція пришвидшили розвиток індивідуалізму, на їхніх теренах швидше розвивалися капіталістичні відносини та науково-технічний прогрес. Германській і англосаксонській культурі більш властива ввічливість дистанції, коли у спілкуванні та взаємодії підкреслюється повага до кордонів і права іншого на окремішність. Це звичка уникати потенційного порушення чужої території або мінімізувати його наслідки.

Цікаві дослідження в цьому напрямку належать професорці Віденського економічного університету Ренате Ратмайр, що співставляє російські (пострадянські) та західні комунікаційні практики. Різницю у значенні ввічливості дистанції та солідарності, крім іншого, вона вбачає в суспільній оцінці “таких політичних понять, як свобода – з одного, та рівність і справедливість, з іншого боку, де рівність важливіша за свободу”. Очевидно, що рівність важливіша за свободу в квазіегалітарних тоталітарних країнах. У нашому суспільстві це пострадянський звичаєвий рудимент.

Рівність прав і можливостей – це не панібратство й нівеляція індивідуальних кордонів. Навпаки, саме ці кордони дозволяють зберігати права та реалізуватися принципу рівності без тиску та зовнішніх перешкод. Отже, світова пандемія, прищеплюючи нам звичку тримати дистанцію, формує практики повсякденності українців у напрямку європейських цінностей. Це набагато глибше, ніж етикет.

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Читайте також: "Пандемія мине, маски залишаться. Як носіння масок стає загальносвітовим трендом"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди