Сім російських блокпостів перетнув Євген, щоб виїхати з Херсона — дорогою до Івано-Франківська. В окупованому місті він перебував до 7 квітня. Про життя в окупації, перші проукраїнські мітинги та волонтерську роботу чоловік розповів Суспільному.
Євген родом з Херсона, але навчається у Києві. У ніч з 23 на 24 лютого він виїхав з мирного Києва, а приїхав до Херсона, який здригнувся від вибухів. Додому їхав у справах, щоби оформити документи, натомість застав війну.
24 лютого: Поїзд Київ — війна — Херсон
23 лютого я сів у потяг у Києві, а 24 лютого приблизно о 7:00 прокинувся. Я ще нічого не знав. Бачив, що люди якісь знервовані, передзвонюються, але не розумів причини. Я увімкнув телефон, і перше повідомлення, яке побачив: "Все, почалося! Бомблять аеропорти, Жуляни". І ця фраза: “Почалося!”...
У мене друг працював у Чорнобаївці, у військовій частині. Я йому зателефонував, тому що він міг бути під ударом. Але не додзвонився. Тому написав, і він мені відповів: “Живий”. Він застав перші бомбардування на місці, бачив, як били по військовій частині.
Звісно, мамі зателефонував. Вона теж намагалася додзвонитися до мене, дізнатися, чи я взагалі доїхав. Деякі потяги десь у Кривому Розі зупиняли. А ми якось проскочили і дісталися Херсона.
Приблизно о 9:00 ранку я був на вокзалі у Херсоні.
У перші години з міста люди почали активно виїжджати. Довгі черги біля банкоматів, заправок, магазинів. У Херсоні розуміли, що за 100 км — ворог. Я теж допоміг мамі довезти продукти, провідав своїх дідусів, бабусь. Спробував зняти готівку.
Далі ми зустрілися з другом і йшли неподалік "Укртелекому". Під'їжджає машина, вибігають поліцейські: "Всі бігом в укриття! Хлопці, йдіть додому, на Херсон напали!” Ми не дуже запанікували, просто швидше пішли звідти.
У місті була паніка. Наприклад, люди бачили танки на Антонівському мосту і почали писати, що це — російські війська. А потім виявилося, що наші відступали. Бій увечері йшов на околицях міста. Вночі чули вибухи, автоматні черги. Це — найбільш відомий бій, бо треба було втримати переправу, щоб не дати далі рухатися. Так ми провели першу ніч.
Перший день обстрілів зазнало передмістя — селище Антонівка. Туди "прилетіло" багато всього.
Наскільки мені відомо, у перші години місто покинули СБУ, поліція, прокуратура, тобто їх перебазували до Миколаєва. Поліцейських можна було побачити, але їх направляли з Миколаєва чи з районів, щоб підтримувати порядок. У Херсоні залишилася тільки міська влада.
Також люди активно мобілізовувалися, але те, що я знаю, — військкомат не проявив себе ефективно. Набрали нечисельну тероборону, десь кілька сотень людей, бо не було спорядження, зброї. Також була погана організація: люди цілий день стояли біля військкомату, писали списки. А наступного дня вже була інформація, що військкомат, взагалі закрили.
27-28 лютого: настрої у місті
У ці дні чули, що російські війська заходять у приміські села. Але ми тоді не знали загальної військової стратегії і думали, можливо це так треба, може, заманити ворогів. Ми себе заспокоювали, адже нам не говорили: “Тікайте!" Отже, все гаразд. Треба ж довіряти офіційним джерелам.
28 лютого вперше у місто заїхали російські військові...
На мою думку, у Херсоні був потенціал до ефективнішого супротиву, але не було того, хто б очолив і скоординував цей процес. Зараз наш голова облдержадміністрації Геннадій Лагута — людина-мем, бо він зник у перший день повномасштабного вторгнення Росії. Але мер міста був. Наприкінці лютого працівники міськради організували варту, щоб ловити мародерів, підозрілих людей. Охочих було достатно.
Тоді люди кинулися зварювати протитанкові їжаки, робити коктейлі Молотова, але це вже було за день-два до окупації російськими військами.
Коли ситуація в місті стала більш загрозлива, Євген обмежив спілкування в соціальних мережах, проте почав з'являтися на сторінці у Facebook зі словами: “Херсон тут”. Так повідомляв, що з ним все гаразд.
Березень в окупації і викрадення у місті
Викрадення херсонців почалися майже одразу. У росіян навіть були списки людей, хоч вони користувалися застарілою інформацією. Військові РФ брали цивільні авто із символами “Z” і “V” і невеличкими колонами їздили викрадати людей: ветеранів АТО, представників Нацкорпусу, тероборони — тих, хто міг бути небезпечними для них.
У них був ніби режим. Ми знали, що російські солдати їздили десь з 5:00 до 15:00. Під вечір усі люди з громадянською позицією могли зітхнути з полегшенням. Окупанти приїжджали, виламували двері і декого забирали. У декого робили погроми, з кимось хотіли співпрацювати, особливо переконували поліцейських.
Російських військових злило, коли їх починали знімали на телефон, могли його забрати, побити. Про долю публічних людей, яких викрадали, ми хвилювалися. Згодом ставало відомо, що з ними. Але викрадали часом звичайних перехожих, доля яких невідома. Так моя знайома писала другу декілька днів, а виявилося, що він був у полоні. Вона навіть не могла запідозрити, що таке можливо. Хлопця відпустили, але ми не знаємо, скільки ще людей в такій ситуації.
Одним з перших викрали журналіста Олега Батуріна. Він розповідав дещо про полон, як били, і чув крики катувань.
Це була атмосфера 1937 року, коли загроза — перед кожним, коли ти не знаєш, хто їм потрібен, кого викрадуть. Активісти виїжджали з квартир, бо в окупантів були списки з адресами, кого треба перевірити.
Поранені і вбиті
Я тоді активніше долучився до волонтерства. Моя хороша подруга розповіла, що є поранені, потрібна допомога для переселенців, зокрема з Антонівки. І ми почали працювати.
1 березня наша координаторка повідомила, що ми нікуди не йдемо, бо орки в місті. Вже була інофрмація, що військові РФ заходять з усіх боків: піхота, бронетехніка тощо.
На одному із в'їздів є вулиця Нафтовиків, парк, там кілька учасників тероборони загинули. Стріляли з кулеметів, людей розірвало. Ширилося відео, де тероборона була у цивільному, поряд — пакети з коктелями Молотова. Фактично вони голіруч протистояли ворогу.
Найстрашніші події відбувалися у першій половині дня.
Ми нікуди не виходили, бо було небезпечно. Стріляли по міських будинках, влучили у школу № 24 у мікрорайоні Таврійський. У нашому районі були чутні автоматні черги, близький бій. Ми у підвал не йшли, обладнали нішу між двома стінами і так кілька годин просиділи.
До вечора не було ясності, що відбувається, які бої тривали. У Telegram-каналі я побачив відео, що за 200 метрів від мого будинку, по моєму району ходять російські військові. Знаю, що машини того дня розстрілювали, будинки. Насправді було дуже страшно.
Дні найбільшої паніки
Всі стояли у чергах, ніхто не знав, що буде далі.
Почали відкриватися магазини. Окупанти захопили телевежу. Тоді почали російські канали вмикати. Українське радіо працювало довго, лише наприкінці березня-початку квітня його заглушили.
Читайте також: У Херсоні окупанти захопили телевежу. Голова ОДА підозрює, що будуть провокації
Доволі показовою була історія, коли на початку квітня почали роздавати листівки про бандерівців-нацистів, писали, скільки знищили бійців Збройних сил України... Це для мене був показник, що не вдається переконати людей. Що відбувається громадський опір, ігнорування росіян.
4 березня: перший проукраїнський мітинг
Були чутки, що окупанти планують зробити "картинку" роздачі гуманітарної допомоги у центрі міста на площі Свободи. Тоді вийшли до цього місця кілька десятків людей з українськими прапорами, щоб спотворити картину для російських ЗМІ. А до того привезли людей з Криму, щоб їх зазняли. Ми спостерігали, як вночі їдуть вантажівки з людьми.
В обід не стало мобільного зв'язку на кілька годин. Це — теж один з найстрашніших моментів, коли розумієш, що можеш залишитися без зв'язку з друзями, близькими.
Цього дня люди закликали прийти на мітинг 5 березня о 10:00. Шкодую, що тоді не пішов, проте були багато моїх друзів, які розповідали, як це підняло дух.
13 березня: люди виходили проти ХНР
Це був ще один масштабний мітинг, бо цей день — важливий для міста. Це дата, коли Херсон звільнили від нацистських загарбників. І були чутки, що цього дня хотіли створити Херсонську народну республіку, ХНР. Тоді практичних кроків не було помітно, але здавалося, що так, що це — вдалий день, щоб зрежисерувати мітинг ніби за ХНР.
Натомість люди, хоча й боялися виходити проти військових РФ, але все-таки зібралися, бо вважали, якщо зараз не вийдемо, то втратимо все. Це був ще більший мітинг, на який винесли величезний український прапор.
Натомість на мітинг за ХНР прийшли декілька колаборантів, серед них — ексмер Володимир Сальдо та ще кілька маргінальних людей.
А вже у другій половині березня проти мітингарів почали використовувати світлошумові гранати, гумові кулі. Тоді відбулася провокація, коли пам'ятник Небесній Сотні спаплюжили, написали щось на зразок: "ЗСУ — вбивці". І тоді люди пішли той напис стирати.
4 квітня: після Бучі
Цього дня весь світ дізнався про звірства, які вчинили російські окупанти в Бучі. У нас була дискусія: “Чому у нас — не як у Бучі?” Ми думали, тому що не було такого спротиву, боїв. Ми не могли відповісти на це питання.
Але новини з Бучі дуже вплинули на херсонців. З того часу люди активно почали виїжджати. Росіяни на блокпостах іноді питали: “А чого ви їдете з Херсона? Там же тихо”. Але ми розуміли: якщо зараз не стріляють, то можуть почати. На мене це впливало, бо я не міг контролювати ситуацію. Проте багато моїх друзів залишилися в місті.
Людей перестала лякати комендантська година. Люди виходили навіть вночі, щоб зняти гроші. Люди менше боялися, що їх пристрелять.
Також були проблеми з ліками, централізованого підвозу не було. Намагалися завезти державну допомогу, потім — від ООН, але нікого не пропускали. Російські військові намагалися створити гуманітарну катастрофу, а потім наче врятувати людей. Хоча волонтери прокладали маршрути, щоб доправити ліки, але це були незначні масштаби допомоги. І це теж було однією з причин, щоб виїхати.
7 квітня — евакуація з Херсону
Спершу люди виїжджали у південно-бузькому напрямку, там не було багато блокпостів. Згодом стало небезпечно, почали розстрілювати машини. Цей маршрут став лотереєю: виживеш чи ні.
Знайшли інший маршрут, в об'їзд через річку Інгулець до станції Снігурівка Миколаївської області й до Баштанки. Я їхав далі в Одесу, а звідти — до Івано-Франківська.
На виїзді з Херсона був блокпост і далі десь сім блокпостів, але їхня кількість завжди змінювалася. Перші ми проїхали транзитом. Але на виїзді з міста була Росгвардія, а далі — військові з так званої ДНР. Їх одразу помітно, бо у них — стара зброя, вони погано одягнені. Вони доволі демотивовані, знаю, що вони дизертирували, і їх розшукували по місту.
У нас перевіряли документи, просили перевірити багажник. Але все по-різному. Часто перевіряють телефони. Бували огляди конкретні, коли відкривали ноутбуки, або чоловіків змушують роздягатися до пояса — дивились татуювання.
14 квітня: Івано-Франківськ, вулиця Героїв Херсона
13 квітня міська рада Івано-Франківська оголосила, що вулицю Ушинського перейменують на Героїв Херсона.
Мені друзі з Херсона написали, почули, що в Івано-Франківську перейменують вулицю на Героїв Херсона, і попросили сфотографувати, як вона виглядає. Я попередив, що це — не центральна вулиця, щоб не очікували чогось надзвичайного.
У ці дні ми відчуваємо, що бракує трішки уваги до нашого міста. Нам, з одного боку, не так важко як іншим містечкам чи Маріуполю, але теж хочеться, щоб про нас пам’ятали. І оця акція з тролейбусом, який курсує з назвами усіх міст-героїв, перейменуванням вулиць — це дуже важливо. Також, коли президент присвоїв Херсону звання міста-героя. Це дуже підносить і мотивує.
Читайте також
- У Херсоні почав з’являтись мобільний зв’язок, але інтернету досі майже немає
- Військові РФ не припиняють викрадати керівників громад на Херсонщині
- Чотири дні на блокпостах і повернення: історія жінки, яка разом з родиною намагалась виїхати з окупованого Херсона
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
