Взяти дітей в родину Валентина та Андрій Ткаченки вирішили задовго до початку війни. Пройшли необхідні погодження, спеціальне навчання, оформили документи. Планували взяти від опіку одну дитину, а врешті-решт сім'я поповнилася відразу трьома.
Історію усиновлення під час війни кореспондентам Суспільного розповіла Валентина Ткаченко.
- У нас вже є п'ятеро дітей
У нас в родині четверо своїх і один прийомний. Двоє вже достатньо дорослі, самостійні, старший навіть одружився у квітні. І ми з чоловіком вирішили, що готові взяти ще одну дитину, подарувати їй сімейне тепло і затишок.
- Ми познайомилися з Андрієм
Ми приїхали в дитячий притулок і запитали, кого з їхніх вихованців точно не візьмуть. Саме тоді ми познайомилися з Андрієм, йому 16. У нього непроста доля, мама була наркозалежною. Він вже затримувався за крадіжки. Але це нас не зупинило. У нас вже був досвід виховання проблемних підлітків.
Контакт встановлювали поступово, проводили разом вихідні. 28 лютого мали отримати на руки всі документи, аби забрати Андрія в сім'ю. Всі плани порушила війна. Адже під час воєнного стану призупиняється процес усиновлення.
Андрій дуже засмутився, бо з нетерпінням очікував, коли ми його нарешті заберемо. Вихованців інтернату на третій день евакуювали на захід України. Постійно телефонував нам, думав, що ми просто не хочемо його забирати. А я в цей час стоптувала пороги кабінетів міської служби у справах дітей, щоб Андрія ми все-таки забрали під опіку. Мені пішли на зустріч, але запропонували взяти не одного, а трьох. Двох інших дітей я навіть не бачила.
- Роздумувала не більше як хвилину, і погодилась
Крім Андрія взяли під опіку п'ятнадцятирічного Ярослава та його молодшу сестричку, шестирічну Христинку.
Діти з неблагополучної сім'ї, батьки зловживали спиртним. Старший хлопчик зазнавав побоїв від вітчима. Він практично з третього класу не ходив до школи. Діти зовсім не соціалізовані, тож доведеться докласти чимало зусиль, щоб вони розкрилися, почали довіряти.
Отримавши на руки всі необхідні документи, Валентина відразу відправилася в дорогу, щоб забрати дітей додому. Каже, що найбільш щемливим моментом була перша зустріч з Христиною, яка кинулася їй назустріч зі словами "моя мамочка приїхала за мною".
- Плани та реалії
Валентина Ткаченко — голова Миколаївського обласного благодійного фонду "Доброта і довіра". До війни активно допомагала родинам, які виховували дітей з інвалідністю. Одночасно займалася кількома проєктами, а також планувала відкрити реабілітаційний центр. Все це довелося тимчасово відкласти.
"Зараз я приділяю максимум уваги моїм дітям, зараз у нас їх вже вісім. І ми щасливі, не зважаючи ні на що", — поділилася Валентина.
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
