Жителька Маріуполя Ольга, виїжджаючи з 12-річною донькою з-під обстрілів, взяла зі собою бездомного собаку. Для цього довелося відмовитися від сумки з речами. Про це жінка розповіла кореспондентам Суспільного.
За її словами, тварина ховалася від обстрілів у бомбосховищі. В підвалі місцевої церкви жила з чужими людьми майже три тижні.
"Я до війни працювала режисеркою монтажу, а в укритті стала волонтеркою. Допомагала розміщувати людей у сховищі, готувати для них їжу та евакуйовувати зі зруйнованого міста. Пам'ятаю день, коли в нас з'явився цей песик. Тоді дуже сильно обстрілювали, снаряди падали біля нашого сховища, стіни здригалися. І тваринка забігла до нашого укриття, почала метатися, не знала, куди заховатись. У неї така паніка була, мов у людини. Була дуже худа, я не знаю, скільки до цього вона була на вулиці, коли її покинули і де зараз її господарі. Я спіймала цього собаку, притисла до себе і кажу: "Якщо не втечеш, то залишишся з нами, а після війни ми заберемо тебе до себе і ти будеш нашим. А назвемо тебе Марні".
Ольга пригадує, першого дня повномасштабного вторгнення російських військ одразу вирішила йти з донькою в церковне укриття. Туди із собою взяли найнеобхідніше.
"Дочка плакала, істерика в неї була: "А як я без тієї іграшки, без тієї кофтинки?" Але зараз вона каже, що без цього всього можна обійтися, лиш би жити."
Окрім Ольги з донькою, в укритті ховались майже 400 людей. Усім їм жінка допомагала розміститись, разом готували їжу і придумували розваги для дітей. Коли чули близько обстріли – молились.
"Всі розуміли, якщо сюди прилетить снаряд чи ракета, то нікого не врятують ні стіни, ні стеля, ні дах – нічого. Тому ми постійно молились, просили захисту в Бога".
Коли в місті не стало газу й світла, їжу готували на вогні. Чоловіки ходили в місто, щоби добути продукти і воду, розповідає Ольга. Під час одного такого походу їхній товариш потрапив під обстріл.
"У нас там був медбрат, він перев'язав його рани, але це не допомогло, тому що були пошкоджені легені. Лікарні зачинені, деякі медичні заклади були розгромлені повністю. В одній лікарні взагалі казали забрати трупи, бо вже не мали де їх розміщувати. Декілька годин наш друг прожив з цим пораненням і помер. Поховали його поблизу церкви, у нього залишилась дружина і неповнолітній син".
Ольга розповідає, що одного разу ледь сама не потрапила під вогонь. Цього дня вирішила провідати маму, яка живе в іншому кінці Маріуполя.
"Ми їдемо, переїжджаємо місточок, і метрів за десять від нас зупиняється танк, розвертає до нас своє дуло. Це було дуже страшно. Я швидко присіла, всюди стріляють, ти навіть не розумієш, звідки саме. Я тоді сказала: "Господи, я не думаю, що ти мене привів сюди, щоби зараз отут закінчилось моє життя. Я би ще хотіла побачити свою донечку."
Покидали рідне місто теж під обстрілами, говорить жінка. Люди, які мали виїжджати наступного дня, евакуювались не усі.
"Тільки вони почали виходити з підвалу і заходити в автобуси, російські війська взялися спрямовано обстрілювати їхній транспорт. Знищили два буси, лише один залишився на ходу. Тому змогли взяти лише сорок людей, а так могли би евакуювати більше ста."
Прихисток Ольга разом з донькою знайшли в тернопільській церкві "Любов та зцілення". Тут теж допомагає волонтерам. Зокрема, готує їжу для переселенців та сортує гуманітарну допомогу.
"Я постійно думаю про моє рідне місто Маріуполь. Мрію після війни взяти активну участь у його відновленні".
Читати також:
- Родина з Чернігова оселилася на Тернопільщині: історія переселенців
