У Чорткові два тижні проживають переселенці з Чернігова. Тамара Василівна та Олексій Михайлович – подружжя, що разом із доньками та внуками вимушено залишили рідний Чернігів та поселилися у гуртожитку Чортківського фахового медичного коледжу.
Про те, як вибиралися з-під обстрілів та дісталися у райцентр на Тернопільщині переселенці розповіли пресслужбі Чортківської міської ради.
За словами Тамари Василівни, про початок вторгнення російських окупантів вона дізналася від свого чоловіка.
"Хоча ми з чоловіком вже пенсіонери, Олексій ще продовжує працювати. Тому, зазвичай, він дуже рано встає, приводить себе в порядок і близько сьомої години ранку вже йде на роботу. Допоки чоловік збирався на роботу, я ще відпочивала. Він розмовляв з кимось по телефону. Я піднялася, щоб запитати, що ж трапилося, так і дізналася – війна. Чоловік хотів йти на роботу, я ж не пустила. Ми зібрали гроші і документи. Практично не мали жодних запасів, бо до останнього не вірили, що Росія може напасти на Україну. Одразу зібралися в теплі речі й вирішили, що поїдемо до старшої дочки, яка проживає в приватному будинку", – каже жінка.
Спочатку обстріли перечікували в підвалі в будинку доньки Світлани. Згодом вирішили облаштувати укриття у коридорі.
"В будинку доньки ми переховувалися від початку війни до 2 березня, а потім діти наполягли, що потрібно залишати Чернігів. Спочатку ми з Олексієм були категорично проти, але погодилися заради дітей та онуків. Друзі моєї онуки Юлі та її чоловіка, які виїхали раніше, розповіли якою дорогою їхати безпечніше. Тож, 3 березня нас семеро з двома собаками вирушили до Вінниці. Дорога була довгою і хвилюючою – все боялися загубитися, бо вказівників із назвами населених пунктів не було. Надвечір ми дісталися в якесь селище під Вінницею, там переночували у дуже хороших людей – це родичі Юлиного чоловіка. Нас там у звичайному маленькому будиночку ночувало аж п’ятнадцять".
За словами жінки, в Чернігові залишилися їхні родичі та друзі.
"Щодня пишемо, щоб дізнатися чи вони живі. Знаємо, що поки наш будинок цілий, лише вікна пошкодили вибухи. Немає у Чернігові світла і тепла, туалети облаштовують просто у дворі. Заряджають телефони від генератора, який час від часу привозять, коли доставляють воду і харчі".
На Тернопільщину потрапили випадково, каже Тамара Василівна.
"Онучка Юля знайшла свою давню знайому, котра зв’язалася із волонтеркою Наталею з Чорткова. Приїхавши у це містечко, ми спершу поселилися у приватний будинок. Хоча в будинку давно ніхто не жив, але волонтери до нашого приїзду вже завезли меблі, техніку та продукти харчування. Я не знаю як звати цих людей, але я приємно вражена і щиро вдячна їм за таку доброту. Хочу сказати, що Чортків просто вщент зруйнував усі стереотипи про захід України. Тут надзвичайно гостинні і добрі люди. Коли ми прийшли у міську раду, щоб зареєструватися, то я була приємно вражена привітністю та турботою зовсім незнайомих людей. І хоча від початку війни я жодного разу не плакала, а тут сльози потекли самі".
Жінка каже, що їхня родина отримала продукти харчування та речі особистої гігієни.
"Нам запропонували пожити в гуртожитку медичного коледжу. І ми погодилися. Щоб не було так сумно в гуртожитку, я вже домовилася із дівчиною з Луганська, що залишатимуся з її сином, коли вона буде йти на роботу. Можна сказати, що ми в гуртожитку стали вже однією родиною. Але кожен із нас хоче, щоб війна якомога швидше закінчилася і ми повернулися до рідної домівки. Звісно, в Чортків хочеться повертатися, але я б запросила усіх волонтерів, людей, які нам допомогли до нашого Чернігова. І спекла б для них величезний смачний торт".
Читати також
- Тернополяни, які безкоштовно прихистили переселенців, отримають грошову компенсацію.
- Тернополянин Тарас Малиновський вирізає елементи для військових аптечок.
