Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

9 березня у Національному академічному театрі опери та балету відбулося вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка. Одним із лауреатів у номінації “Література” став Тарас Прохасько. В ефірі Радіо Культура письменник розповів про значення премії, магічний реалізм і саморефлексію в культурі.

Про премію

Думаю, що Шевченківська премія впізнавана серед українців. Її по-різному впізнають і по-різному трактують, проте вона одна з нечисленних, про яку знають. Я наразі ще не знаю, чи є якісь нематеріальні привілеї бути лауреатом премії, але знаю, що це непроста річ.

Юрій Андрухович, який свого часу відмовився від Шевченківської премії (це сталося ще наприкінці 90-х, тоді він сказав, що цю премію ”не можна брати, тому що від неї смердить” – ред.), повинен мати одну з найвищих літературних нагород. Інша річ, що це відбулося в часи, коли історія з премією була важким тягарем. Вона настільки пов’язана з радянською традицією, що у 90-х хотілося цю традицію обірвати. Якщо бути при здоровому глузді, то нагороджувати Шевченківською премією тих, кого не нагородив Радянський союз – трохи дивно. Тому що люди, які були по різні боки, опиняються в одному човні, в одній категорії.

Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

Лауреати Шевченківської премії 2020. Фото: Офіс президента України

Ця нагорода є ще й свідченням великої поразки певних намірів, певного світогляду і сподівань тих людей, які зробили щось для незалежності країни. Ми всі постали перед дилемою: з одного боку, ця держава не відповідає уявленням про те, за що ми боролися. Але, з іншого боку, це наша держава, іншої в нас немає.

Я відчуваю велике розчарування, навіть пов’язане з віком. За своє життя я не дочекаюся кінця цієї боротьби. Тобто пожити в країні своєї мрії я вже не встигну. Я розумію, що Україна мрій і Україна реальна – це дві зовсім різні речі. Але все одно навіть наближення до кінця цієї боротьби я не дочекаюся.

У моєму випадку, Шевченківська премія – це культурна боротьба за захоплення власної території, а Шевченко є символічним у цьому значенні. Тому що за Шевченка також іде боротьба між різними силами, він став таким всебічним об’єктом в українській цивілізації, яку неможливо викреслити, заперечити. Натомість усі воюють, із ким був Шевченко, до кого він зараз ближчий? Ця боротьба є показовою стосовно ситуації в нашій країні – це спосіб не віддавати нашу культурну спадщину.

Читайте також: "Не наш "Чорнобиль". Якої номінації не вистачає Шевченківській премії"
Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

Про магічний реалізм

Моя любов до магічного реалізму, можливо, і є однією з форм опозиції до реальної історії. Магічний реалізм – це певна утопія, його завдання подібне до завдань соцреалізму (реалізм не того, що є, а того, як має бути). Притому він (магічний реалізм) не стосується суспільного устрою тощо. Просто дуже хотілося, попри все інше, мати час на своє глибоке переживання універсального людського життя. І тому я розумію, наскільки тягар українського письменника досі існує в тому сенсі, що нам, принаймні мені, доводиться бути українським письменником. Хотілося б, щоб настав час, коли не потрібно буде вживати означення “український” письменник – тому що це ще одна додаткова мілітарна роль.

Про есеї, як форму спільного творіння

Я став шевченківським лауреатом завдяки книзі “Так, але”. Це збірка есеїв. Цей жанр, як на мене, мав би стати головним у тому, що називається поширенням культури. Це розмова, контакт, віднаходження різних точок порозуміння чи незгоди, які потім можуть вилитись у щось цікаве. Це просто така необхідна середнього навантаження робота думки.

Тарас Прохасько: "Пожити в країні своєї мрії я вже не встигну"

Тарас Прохасько / збірка есеїв "Так, але"

Ані художня проза, ані поезія не призначені для тренінгу, для співпраці. У випадку поезії – це сильне враження, яке має глибокий емоційний наслідок. Але вона є вже спожитою емоцією. Це не те, що виробляєш сам. Так само художня проза дарує можливість побувати, прожити певний час у бездоганно сконструйованому світі, який тобі пропонують. А в есеї, власне, відбувається це спільне творення, спільна розмова і спільний вплив.

Про саморефлексію у сучасній культурі

Я не задоволений станом саморефлексії в культурі, передусім через величезні бар’єри егоцентризму – навіть у цьому новому фейсбучному жанрі. Це розповідь про себе, часом надто деталізована або відверта, але водночас вона не проходить через осмислення. І в центрі світу завжди залишається автор. А саморефлексія потребує деякого "відходу" від самого себе, принаймні для пункту спостереження за собою.

Чому ця циклічність переживання дитинства – важлива? Я вважав, що пам’ятати себе у різні періоди – одна з найважливіших складових осмисленого життя. Пам’ятати про свою еволюцію і мати змогу згадати не тільки те, що відбувалося, а й стан, у якому ти перебував.

Дитинство в цьому сенсі особливо цінне. Воно ще не засмічене різним досвідом, різними нав’язаними конструкціями, переживаннями та подіями, які з часом дуже впливають на людину. Тут є момент натуралістичної чистоти.

Це чудесна вільна територія, на якій відбувається колонізація усіх цих вражень, досвідів... Згадувати всю цю чистоту того ландшафту, коли усі почуття були оголені і на них ще не було намотано купи всіляких вражень та інформації, дуже корисно.

Читайте також: "Свій до свого по своє. Враження від церемонії нагородження лауреатів Шевченківської премії"
Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше