Олена Журлива – українська поетеса, співачка та вчителька, яка майже 16 років жила на Кіровоградщині та на честь якої назвали вулицю в Кропивницькому. Її вірш "Мовчи" поклали на музику сучасні виконавці Pianoбой та гурт "СКАЙ". Вона пережила насильство, нещасливий шлюб, заслання в Сибір, 16 років була прикута до ліжка, але писала веселі та повчальні вірші для дітей. Більше фактів ви можете почути в епізоді про Олену Журливу в подкасті "ПроВулиці".
Де розташована вулиця
Вулиця Олени Журливої розташована у районі Новомиколаївка в Кропивницькому. Починається від парку Крючкова та закінчується вулицею Короленка. Вона вміщує три квартали, на яких стоять приватні будинки та міський пологовий будинок. Неподалік, на Авіаційній вулиці, стоїть гімназія імені Журливої.
Чому Олена – Журлива?
Олена народилася 24 червня 1898-го року у місті Сміла Черкаської області. У родині Пашинківських було восьмеро або семеро дітей – історичні джерела неодностайні. Можливо через те, що вижили тільки Олена та молодша за неї на шість років Катерина. Усі брати та сестри померли.
Жила сім’я бідно, часто переїжджала. Батько Костянтин працював вчителем церковно-приходської школи, але був переконаним атеїстом і сварився зі священнослужителями. А ще багато випивав, розповіла вчителька української мови та літератури в гімназії імені Олени Журливої Тетяна Слепцова. "Коли мати отримувала хоч якісь копієчки, вона ховала їх від батька, аби він їх не пропив. В літературі таких людей називають "пропаща сила". Але тим не менш, першим вчителем Олени був саме батько. Він і запалив її жагу до творчості".
Сестри здавали екзамени екстерном в Уманській гімназії. Десь у 11 чи 12 років Олена написала свій перший вірш російською мовою “Чего хочу, сама не знаю” про пошуки себе та свого призначення. Після закінчення шести класів 16-річна дівчина захотіла вступити у Печерську гімназію в Києві. І саме в цей час сталося те, що вплинуло на створення її псевдоніму та поезію, яку вона буде писати в майбутньому.
Тоді родина Пашинківських жила в селі Тальне на Черкащині. Батько Костянтин дуже любив чай. І коли той закінчився, сказав Олені сходити до сусіда Луки Будніченка та попросити в нього. Ось що написала Катерина у спогадах: "Цей антихрист був раніше артистом, співав в опереті; щось там сталося з його голосом і він почав вчителювати. Йому було 29 років. Прийшла сестра від того вчителя дуже бліда і подала батькові півпачки китайського чаю".
Сусід зґвалтував Олену. Вона завагітніла. Лука Будніченко після цього пропонував їй одружитися. Дівчина відмовила і швидше, ніж планувала, перебралась у Київ до двоюрідного брата. Його дружина допомогла знайти повитуху. У народі так називають жінку, що приймала пологи. І в темній та брудній кімнаті без санітарних умов їй зробили аборт, після якого Олена втратила можливість мати дітей, розповіла вчителька Тетяна Слепцова. "Вона переживала до останніх днів. Тому що одні з останніх її збірок – це збірки для маленьких дітей "Малятам-голуб'ятам". Це рана, яка не заживала. Вона дуже переживала, що не може стати матір'ю. Що хтось взяв і забрав в неї цей шанс".
Мама Оленки важко це перенесла. Катерина писала, що кожного дня вона плакала і невдовзі померла. А Олена в часописі “Українська хата” опублікувала свої вірші під псевдонімом Журлива.
Життя в Києві
У 1914 Олена Журлива переїжджає у Київ. Спочатку дівчина жила у двоюрідного брата та його дружини. Поступила у Печерську гімназію, потім у Київський інститут народної освіти. Її підтримувала сестра Катерина, і згодом поетка забрала її до себе в Київ. У сестер були теплі та довірливі стосунки.
"У Києві дівчата знайомляться з людьми, які шукають себе в літературі. Наприклад, ще в університеті сестри познайомились з поетом Павлом Тичиною. Ця дружба буде тривати довго-довго, аж до смерті Тичини", – розповідає Тетяна Слепцова.
Щоб не бути тягарем для своїх рідних, дівчина підпрацьовувала репетиторкою та співала у церковному хорі. У 1916-му році у клубі "Родина" співачка познайомилась з українським композитором Миколою Лисенко. Він захоплювався українськими народними піснями, а Олена знала таких багато. Тож композитор акомпанував, коли вона співала.
Коли Журлива переїхала в Харків, який тоді був столицею Української РСР, то виконувала партію в опері Бородіна “Князь Ігор”. Також гастролювала зі своїми віршами та піснями.
У 1922 році дівчина закінчила навчання та почала працювати вчителькою українською мови в школі на околиці Києва. Директором цієї школи тоді був український педагог та письменник Степан Васильченко. "Вона брала активну участь в літературному житті школи. Разом зі Степаном Васильченком та дітьми випускали свою літературну газету. Це підштовхнуло її до творчості, і кількість творів переросла у якість. Організовували багато різних заходів, і гуртки були", – розповіла Тетяна Слепцова.
Кохання
“Кохання набуває на лише гіперболічного сенсу, а й розгортає драматичну семантику сердечних почувань, які не лише пориваються до душевних злетів, а й обриваються в смугах страждань”. Так аналізували її вірші про кохання журналісти науково-теоретичного журналу "Слово і час" у 6-му номері 2018-го року. У вірші вона вписувала все те, що сама переживала. "Олена Журлива була гарна жінка з прекрасним голосом. Вона постійно була в центрі чоловічої уваги, зокрема Павла Тичина та Володимира Сосюри. Якось вона прийшла додому та розповіла Катерині, що сам Максим Рильський пив за її красу. Була й така історія: друг Журливої покінчив життя самогубством після того, як вона відмовила йому в коханні".
З інженером Петром Котовим вона познайомилась у Києві і одружилася з ним у 1930-му році. Вона його дуже любила. Настільки, що згодом з ним переїде в Москву. А він, можливо, теж любив. Але на третьому році шлюбу почав зраджувати. “Та третій став між нами хтось”, писала поетеса. Свої переживання вона описала у віршах “Чи ти пригадуєш той день?”, “Зустрілися дві хмаринки” й “Так, ми обоє винуваті”.
Харківський період
У 1926-му році Олена переїжджає у Харків. Там вона разом з Павлом Тичиною працювала в державному видавництві "Україна". У тодішній столиці вона вперше спробувала себе в журналістиці: писала літературно-критичні статті для журналів "Більшовик" та "Пролетар". Видала свою першу збірку віршів “Металом горно” про сердечні переживання та з пейзажною лірикою. Деколи зустрічаються й шаблонні вірші, що вибілювали комуністичний режим та партію. Але в другій збірці "Багряний світ" такої провладної поезії буде набагато більше. "Олена Журлива була людиною свого часу. У неї є поезії, присвячені і Леніну, і партії, і КПРС. Але щоб засуджувати людину за таке, це треба самому пройти"
У 20-х роках російська влада впроваджувала політику українізації. Щоб завоювати довіру українців, українською мовою можна було викладати у школах та вишах, друкувати книжки, знімати кіно, показувати вистави та популяризувати нашу культуру. Але вже в кінці 20-х більшовики злякалась, що такі речі можуть призвести до думок про відокремлення України, і почали переслідування та репресії української інтелігенції. Микола Хвильовий, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров стали жертвами більшовицького терору та епохи “Розстріляного відродження”. Офіційно Олена Журлива не входить до неї, але зрештою вона теж постраждала від більшовицького режиму.
У 1938-му році її заарештували “за агітацію проти радянської влади”. Тоді вона разом з чоловіком жила в Москві. "Коли її допитували, вона помітила дві речі. Перше – на столі у слідчих був мармелад, який вона дуже любила. Значить, вони знали про її вподобання. А друге – слідчі сказали фразу, яку Журлива промовила при братові та чоловікові: "Не скоро у селах відбудеться колективізація, тому що наші селяни не дуже розуміють цього прогресивного явища". Але друга частина речення після "тому що" десь загубилося і воно набуло геть іншого значення. Катерина потім писала, що вони довго думали, хто ж це зрадив Олену: брат чи чоловік? Але вирішили, що це все-таки брат. В одному джерелі пишуть, що їй присудили десять років. в іншому – п'ять. У щоденнику Катерини було сказано, що вона два роки була у таборах. Але це не може бути правдою, адже її звільнили аж у 1944-му році, тобто шість або п'ять років вона була поневолена.
Її заслали до Алтаю у табори. Чоловік Петро Котов після цього переїхав у Київ, де почав нове життя зі своєю коханкою. Іноді посилав Олені посилки, одного разу приїхав побачитись.
У засланні поетеса спочатку працювала конюхом. Через важкі умови праці часто хворіла. "Декілька разів була майже на межі смерті. Її вкусив кліщ та передав інфекцію, потому вона застудилася. А ще була дистрофія, тому що харчування було дуже погане. Начальник табору та його дружина не втратили людяності, і допомагали Олені вижити. З конюшні її відправили на молочну ферму, щоб вона "відійшла". Так і сталося, їй стало краще. Одного разу вона почала там співати. Почув цю пісню один з начальників та зацікавився нею. Йому було 25, в той час як Олені за 40. Чоловік закохався, але вона попросилася перевестися в інше місце, бо розуміла, які проблеми це може їй завдати".
Переїзд в Кропивницький
Олену Журливу звільнили у 1944-му. Кажуть, що цьому сприяв Павло Тичина. На той момент просити когось відпустити з таборів доволі ризиковано, але спрацювало. Ослаблена і хвора вона повернулася до Києва, лікувалась у відомого невропатолога Микити Маньківського, писала Катерина у своїх спогадах. Лікар сказав, на Олену чекає повний параліч.
Далі переїзди у різні міста, лікування, пошуки роботи та злидні. Окрім хвороби, ситуацію погіршувало й те, що у Олени після заслання не було паспорту, і коли їй стало легше, вона не могла влаштуватися на роботу. Катерина згадує, що тоді не було грошей ні щоб одягатися, ні щоб поїсти. Вона ходила на базар, купувала кукурудзяне борошно, ліпила з них оладки та продавала. Те, що залишилося, жінки ділили між собою та їли. У 1946-му році знайомий Журливої заступник голови Ради народних комісарів Микола Бажан допоміг повернути паспорт, і вже тоді вона змогла працювати.
Кіровоградщина
Є легенда, як сестри Катерина та Олена потрапили в Кіровоград (нині це Кропивницький). Жінки рандомно тицьнули на карту і натрапили на це місто, розповіла Тетяна Слепцова. Є й інша думка, більш реалістична: тут жили їхні родичі, а саме двоюрідна сестра. Їхній родич був директором українського театру, тож сестри мали можливість дивитися вистави.
Поселились жінки на вулиці Фонтанна, яку згодом перейменують на честь Олени Журливої. Будинок, в якому жили, стоїть і досі.
З 1951-го по 1956-й рік поетеса працювала у третій школі, яка нині називається "Гімназія імені Олени Журливої".
Її сестра була бібліотекаркою у школі №25. Про те, хто приїхав у місто, кіровоградці довгий час не знали. "Вона не зізнавалася, хто вона. Місцеві випадково дізналися, що в Кіровограді живе поетеса Олена Журлива. Місцеві письменники та вчителі приходили до неї та допомагали. Особливо тоді, коли вона вже не вставала: і будинок обклали, і дрова привозили, бо в хаті було холодно. А потім вже й з Києва до неї приїжджали, зокрема Олесь Гончар".
Життя налагоджувалось. "Шкода тільки Журлива не змогла скористатися цим наповну. Не так довго пропрацювавши у школі, її паралізувало. Так вона лежала 16 років та п'ять місяців. Вона майже не могла говорити, Катерині потрібно було нахилятися, щоб почути її. Але навіть в такому стані вона надиктовувала їй свої вірші. Ось такий у них був тандем в написанні збірок".
У цей час виходили збірки Журливої, складені здебільшого з тих віршів, які поетка написала раніше. Це "Поезії", "Земля в цвіту", "Червоне листя". Друкувалися й книжки для маленьких дітей, вірші з яких читають малятам у дитячих садочках чи в початкових класах шкіл на позакласному читанні: "Хто знає, як рік минає", "Голуби", "Ой літечко, літо", "Хазяєчка", "У нашої Наталі".
Померла письменниця 24-го червня 1971-го року. “Сумна траурна процесія прямувала колишньою вулицею Леніна до місця останнього притулку небіжчиці — Рівненського кладовища”, написав у своїх спогадах Анатолій Саржевський, який в дитинстві приходив до неї читати свої вірші.
Читайте також
- Олександр Пашутін – міський голова Єлисаветграда (нині це Кропивницький) з 1878 по 1905 роки. На площі перед Кропивницькою міською радою стоїть йому пам'ятник, а ще його іменем назвали вулицю в центрі міста – Пашутінська. Чому з-поміж усіх міських голів саме йому дісталися такі почесті та чи дійсно він цього заслуговує?
- Від стародавніх поховань до міста під землею. Як Нінель Бокій Кіровоградщину досліджувала. Історія про історикиню, археологиню та дослідницю, яка приїхала на Кіровоградщину та зробила сотні важливих відкриттів.