10 листопада виповнюється рік після завершення другої війни у Нагірному Карабаху. Протистояння у 2020 році тривало 44 дні і закінчилося тристоронньою заявою лідерів Азербайджану, Вірменії та Росії — президента Ільхама Алієва, прем'єр-міністра Ніколи Пашиняна і президента Володимира Путіна. Підсумками війни стали тисячі загиблих військових, сотні зниклих без вісти, і заморожений конфлікт.
Як живе Азербайджан після повернення близько 75% територій, що були захоплені внаслідок першої війни, чи задоволені політики та прості люди теперішньою ситуацією, в ексклюзивному інтерв’ю Суспільному розповіла пані посол в Україні Ельміра Ахундова.
Рік минув відтоді, як завершилася друга війна в Нагірному Карабаху. Через торішні бойові дії загинули люди, зруйнувалася інфраструктура, у якому стані повернуті території, ви їх відбудовуєте?
— Ми намагаємося знайти хоч одну цілу будівлю у цих колишніх окупованих районах, які вже журналісти назвали азербайджанською Хіросімою, і знайти не можемо. У Карабаху та дотичних до нього районах, які були окуповані Вірменією, повністю зруйновані 13 пам’яток всесвітнього значення, 292 – національного значення та 330 місцевих пам'ятників – архітектурних, археологічних. 22 музеї, 927 бібліотек з майже п'ятьма мільйонами книг, 31 мечеть, 9 історичних палаців тощо. Матеріальний збиток державі та громадянам внаслідок вірменської окупації за 30 років – 818 мільярдів 880 мільйонів доларів США.
Я ніяк не могла зрозуміти: якщо окупант збирався ці території повертати, чи не краще було б повернути їх у пристойному вигляді, щоб завтра перед світовою спільнотою не виглядати такими варварами, вандалами. А щодо вашого питання, в якому стані, – знаєте, вже у кращому, ніж було рік тому. На початку жовтня президент відкрив в Тертерському та Бардинському районі фундамент автодороги, що веде через кілька сіл до селища Нафталан, відреконструйовані малі гідроелектростанції Суговушан-1 та Суговушан-2. Це – ті водні резерви, які звільнили від окупації.
А щодо місцевих жителів, до минулорічного конфлікту, скільки там жило людей? І зараз, чи залишаються вони там жити?
— У результаті окупації цих семи районів звідти свого часу вигнали майже 700 тисяч людей. Якщо враховувати і Нагірний Карабах, і Шушу та інше – то було більш як мільйон. Тому, звісно, 700 тисяч. Їх треба повертати. Я розумію, що половина померла, тому що люди помирають від старості, від хвороби і горя. Але водночас сім’ї розрослися. Хтось вже не повернеться, бо він поїхав, осів десь в іншому місці. Але багато хто хоче, як і раніше, повернутися, не тільки літні та середнє покоління. Але повертатися немає куди. Передусім тому, що усе заміновано.
Може, в цьому і немає провини вірмен, але ж закладали хаотично, розкидували. Це міни протитанкові, протипіхотні. Зараз де ці точні карти знайдеш? Ось уже за рік, уявляєте, від мін звільнене місто Агдам. Це взагалі дивовижно. У В’єтнамі 30 років минуло після війни, і вони досі очищають свої території від мін. А у нас уже ціле місто звільнене.
Ось я вам зараз скажу приголомшливі цифри. Люди їдуть, хочуть подивитися, де вони народилися, де жили. Близько ста людей загинули через міни, ось, після 10 листопада. Поранених скільки. Цей процес, на жаль, буде тривати. Пан президент і наші збройні сили просять усіх не поспішати. Ось їде ціла сім'я у звільнений район і підривається на міні. І всі гинуть. Тому не треба поспішати.
Скільки може піти часу на те, щоб детонувати ці міни?
— Аби допомогти Азербайджану очистити наші території від мін, потрібні міжнародні зусилля. Поки що нам допомагає лише Туреччина. За моєю інформацією, є одна чи дві українські компанії. До речі, дуже просили і просимо українців брати участь у розмінуванні. Але нам потрібні зусилля Євросоюзу, Мінської групи. Я знаю, що в розмінуванні того ж В'єтнаму брав участь весь світ. І навіть сама Америка, яка завдала там таку шкоду. А чому б нам не допомогти? Мільйон мін закладено по всьому регіону. Величезний регіон, у якому більш як 15 тисяч гектарів.
Чи є інформація щодо кількості азербайджанських біженців, які були вимушені тікати зі своїх територій у 90-х? Скільки таких людей бажають повернутися?
— Ми побудували дуже багато селищ міського типу для біженців. Вони живуть у різних регіонах. Ми знаємо, що там, наприклад, мешкають 50 тисяч біженців з Шуші. Тут – 75 тисяч з Енгелана тощо. Вони всі ніби компактно живуть, тому що для них побудовані містечка. Зараз там проводяться опитування, збираються дані, свого роду перепис населення окупованих районів. Мені розповідали, що люди, які там не проживали, виявляють бажання туди їхати. Це – бізнесмени, фермери, підприємці. Вони розуміють, що в Баку та інших регіонах величезне поле діяльності для того ж бізнесу. Будуть і хороші “підйомні”, і пільги від держави.
Читайте також: Пашинян підписав заяву про припинення війни у Карабаху з РФ і Азербайджаном. У Вірменії протест
За нашими даними, близько 80% населення хоче повернутися. Але, я думаю, поїдуть і ті, кого там не було. Головне зараз – підготувати їх до переселення: хто, де, з ким, коли, скільки людей в родині.
Як Азербайджан бачить подальший економічний розвиток цих територій?
— Створений фонд звільнення Карабаха, де акумулюються кошти фізичних та юридичних осіб, які хочуть внести свій вклад у відновлення регіону. Йде вже розподіл між різними структурами того чи іншого об’єкта, який буде відроджений. Наприклад, наш відомий співак Полад Бюльбюль огли, він посол у Росії, за свої кошти відновив будинок-музей свого знаменитого батька, який є класиком музикальної культури Азербайджану: знаменитий Бюльбюль, що у перекладі значить “соловей”.
За роки окупації Азербайджан не стояв на місці, він створював потужну подушку економічної безпеки. У нас дуже великі резерви – і валютні, і державні, у нас бюджет з профіцитом. Велика стаття бюджету буде віддана на відродження Карабаху. Але одна держава, звісно, з цим не впорається. Увесь народ, а особливо діаспора, яка живе за кордоном, є дуже впливові представники, – вони, звісно, усі мають брати участь.
Як ви вважаєте, чи можна проводити аналогії між ситуацією в Азербайджані та на Донбасі?
— Ми пропонували Нагірному Карабаху, режиму, найвищий ступінь автономії у складі Азербайджана. В принципі, це і була автономна область. Ми пропонували усі статуси, усі, так би мовити, привілеї. Але вони хотіли тільки незалежність. Але ми піти на це не могли – залишитися без своєї території.
Щодо вашої ситуації – на Донбасі, у Луганську, і в Карабаху у плані населення велика різниця. Коли вірмени займали ці території, вони проводили політику етнічних чисток. Є документи, томи кримінальних справ. Тому населення, яке могло, тікало. Жодного азербайджанця, окрім полонених, заручників, не залишалося. У вас все ж населення Донбасу залишилося. Вони живуть там, вони – міст між цими окупованими територіями і вами. У вас є зв'язок, а в нас були тільки території. Ось в цьому я бачу різницю. Те, що ваші території колись повернуться в Україну, я у цьому ні секунди не сумніваюсь. І ви не сумнівайтесь. Може і хотілося б вирішити проблему політичним шляхом, але, можливий, і військово-політичний. Усе може бути.
Шлях військово-політичний – це, звісно, кривавий шлях. Ніхто цього не хотів. Звісно, краще мирний шлях – перемовини.
Однак навіть Захід зараз визнає, що Мінський процес у глухому куті...
— У нас теж був Мінський, з 94-го року. У нас теж 26 років тривав Мінський процес. Теж чомусь Мінський – Мінська група ОБСЄ. Якась вже зловісна назва – “Мінське”...
Читайте також: Реформувати не можна скасувати. Яке майбутнє чекає на Мінський процес
Варіанти різні, я не хотіла б, щоб ваші хлопці помирали. І на тому боці теж. Я б хотіла, щоб ви взяли урок від нас. Ми працювали одночасно на трьох фронтах. На дипломатичному, що ви і робите. Молодці, бо дуже активно, агресивно, наступально. Ми запевнили увесь світ, що це наші території, підтвердили документально. Чотири резолюції було Ради безпеки ООН, які вимагали виводу вірменських окупаційних сил! Ніхто не вважав ці території вірменськими.
Другий був фронт економічний. Ми розвивались, ми стали самодостатньою державою, ми запевнили увесь світ у тому, що ми важливі у регіоні, головна держава. Тому що ми зокрема забезпечуємо енергетичну безпеку, диверсифікацію, – не тільки для себе, а й для всього регіону, і, можливо, для Європи. Тобто ми ставали важливими надійними партнерами. Ми поповнювали свої валютні резерви. І третій напрямок – ми дуже зміцнювали свій оборонний потенціал. Багато хто питав, чи допомагала Туреччина. Вона до війни просто навчала! Наша армія уся перенавчена і переоснащена за стандартами НАТО. Нічого старого та радянського не залишилося.
У Нагірному Карабаху ще досі залишаються російські миротворці. Розкажіть, які вони там зараз виконують функції?
— Звісно, що контингент не прийшов туди для здійснення якихось бойових дій. Вони дійсно супроводжують грузи, не тільки вірмен. Ми проїжджаємо багато вірменських сіл – Бог його знає, без супроводження російських миротворців, без бойової техніки скільки там перестрілок могло би бути ще. Ще розпалені пристрасті, у людей зброя на руках.
Інша справа, що у нашої громадськості, нашої преси часто буває питання і до російських миротворців, коли ми вважаємо, що вони більше допомагають тій стороні. Так само невдоволена вірменська сторона. Вони теж вважають, що росіяни допомагають азербайджанській стороні. Але я вважаю, що вони перебуватимуть там не вічно. Угоду підписано на 5 років, а рік вже минув. Я сподіваюсь, що зрештою мирна угода буде підписана, а кордони будуть делімітовані.
Між ким буде підписана ця мирна угода?
— Між Азербайджаном і Вірменією, можливо, за посередництва, під патронатом Росії. Делімітація, демаркація кордонів – передусім. Ми маємо визначитися. І нещодавно Володимир Путін чітко визначив позицію: тільки у Генштабі Росії зберігаються справжні карти, по яким проходили кордони радянських республік. Це мапи 20-х років, після створення СРСР. І ми зараз по карті діємо. Друге питання – підписання мирного договору. Без взаємного визнання територіальної цілісності ми нікуди далі не просунемося.
У липні Азербайджан з Туреччиною підписали декларацію про взаємну військову допомогу. Що це означає?
— Туреччина допомагає нам у військово-технічній співпраці, у перенавчанні наших солдатів, офіцерів. Це – допомога з озброєнням. До речі, не тільки Туреччина допомагає Азербайджану, але Азербайджан уже Туреччині допомагає. У нас хороші свої заводи, свої “Байрактари”. Тому ми теж можемо постачати свої безпілотники. Це взаємна допомога, передусім, воєнно-технічна співпраця.
Щодо співпраці. У яких галузях співпраця України і Азербайджану зараз найбільш розвинута?
— У радянський час Україна була головним постачальником комплектуючих для електростанцій. Майже всі електростанції побудовані на вашій техніці. А ще ваші машини, КрАЗи. Ваша техніка досі працює на полях наших фермерів. Величезна кількість вашої чудової яловичини поставляється у наші харчові магазини. Ми вдячні, що Україна допомагає нам хлібом. До речі, цього року 60% енергії, нафтопродутів поставили з Азербайджана.
Ви знаєте про нафтовий SOCAR, який вже близько сотні заправок побудував у вас. Ви знаєте про Vofadone, NEQSOL Holding, який декілька великих проєктів збирається здійснити у вас і приватизувати великі ваші підприємства. Тому економічно тут близько 200-300 бізнесменів азербайджанських. Вони і дороги будують, житлові будинки, і телекомунікації. Але хотілося б, щоб українські підприємці стали більш активно представлені в Азербайджані. Їх багато, понад 200 компаній представлені в Азербайджані, але їхній сумарний капітал не складає і десятка мільйонів доларів. Тобто, якщо ми вклали сюди близько 3 мільярдів, то ваш вклад — мізерний.
От зараз великий простір для українських айтішників – у нас створюються проєкти розумного міста, розумного селища. А це не один і не два, а сотні селищ міського типу. Усі на зеленій енергетиці, на альтернативних джерелах. Це ж можна проєктувати, будувати.
Інтерв'ю із послом Вірменії читайте тут.
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
