Так для кого писатиме романи штучний інтелект? Авторська колонка Віри Агеєвої

Так для кого писатиме романи штучний інтелект? Авторська колонка Віри Агеєвої

Так для кого писатиме романи штучний інтелект? Авторська колонка Віри Агеєвої Колаж Суспільне Культура, фото www.theukrainians.org

Авторську колонку літературознавиця, критикиня, лавреатка Шевченківської премії Віра Агеєва написала в межах проєкту "30 знакових книжок нашої Незалежності", який проводить Український інститут книги.

Долучитися до проєкту може кожний. Для цього проголосуйте за книги, які, на вашу думку, знакові для Незалежності. Голосування триває з 15 вересня до 15 жовтня.

Необхідність розповідати історії — таки одна з базових людських потреб

Ще за багато-багато століть до появи не те що інтернету, але й друкарського верстата Гутенберга, побутували, передавалися з покоління в покоління знамениті сюжети. Про грандіозні героїчні битви й велике всепереможне кохання, про хоробрих лицарів і вродливих принцес, про злих мачух і добрих фей розповідали довгими холодними вечорами й при світлі тьмяних каганців у нужденних хатинах, і біля розкішних канделябрів у пишних палацах.

Історій про неймовірну владу сюжету й автора чи оповідача у культурі чимало. Серед найвідоміших можна згадати казки тисячі й одної ночі. Можновладець страчує усіх своїх наложниць після першої ночі кохання. Мудра донька візира Шахразада врятувала своє життя, почавши розповідати королеві казку, але обірвавши її на цікавому повороті. Наступної ночі долучає ще один вигадливий сюжет, і заінтригований слухач знов зберігає їй життя, бо зацікавленість Читача / Слухача переважила жорстокість тирана. І так тривало упродовж тисячі й одної ночі! Така-от старовинна історія про нескінченний серіал в усному викладі.

Моя улюблена оповідка про владу тексту й письменника – це вірш "Поет", написаний Максимом Рильським 1928 року. Він відслонює перед нами непроглядну далину віків, аби показати момент, який на тисячоліття визначив хід історії принаймні на європейських обширах. 

Ми опиняємося в робітні Гомера, який ще не закінчив свою "Іліаду". Про гомерівський епос у Рильського йдеться в майбутньому часі. От через хвилину вкрадуть "пишну царицю" Гелену, посходяться скликані Агамемноном вожді… Ніхто ще не знає, кому ж судилося вбити Паріса, ще, може, й сам співець не вигадав якусь деталь сюжету. Ось зараз, тут і тепер, Гомер зафіксує епізод убивства троянського царевича й руйнування Трої – і ніхто й ніколи вже не перепише, не змінить засадничий міф, який живитиме безліч класичних творів. Ми знаємо про Трою те, що нам розповів про неї поет.

І от уже скільки віків захоплюємося текстом. Але – не завжди книжкою. Колись про це співали рапсоди, потім з’явилися переписувачі, згодом — і книжки у нашому сучасному розумінні. А скільки людей подивилося фільм "Троя"? У скількох комп’ютерних іграх використано гомерівські фрагменти? (І за авторське право ж платити не  треба…)

Свого часу Гете скрушно стверджував, що книга вбила собор. Тобто позбавила авторитетності усне казання, зруйнувала ритуал колективного долучення до сакрального Слова у просторі храму. Проте автор "Фауста", на щастя, помилився. Книга все ж існує поруч із собором.

Усі нинішні азартні розмови про зникнення книжки дуже нагадують ще один – із безлічі подібних! – авангардний культуроборчий жест. Зруйнувати традицію, спалити музеї й архіви – рівно сто років тому це лунало також дуже гучно і ніби всерйоз.

Це називається деієрархізацією й ціннісним хаосом. Але що б не говорили про непотрібність читання, а одвічне сливе дитяче "і що ж далі?" затягуватиме й хвилюватиме нас знову й знову. І не аж так, зрештою, важливо, як виглядає носій тексту. Колись це були глиняні таблички, колись папіруси… Перехід від гусячого пера до сталевого, — а далі, страшно сказати, до друкарської машинки! – трохи змінював стиль, систему жанрів, але не відміняв літературу. (Між іншим, в одному з листів Леся Українка запитує Агатангела Кримського, чи не буде йому неприємно, коли вона друкуватиме на машинці. Їй це здавалося виявом неповаги до адресата, ніби руйнуванням приватності.)

Нас же попереджали, хоча б Умберто Еко: "Не сподівайтеся позбутися книжок!". Та навіть і сама історія побутування книжки в культурі захоплива не лише для літературознавців.

У сучасній  українській літературі відбувається чимало цікавих процесів. Останніми роками все більше документалістики, мемуарів, зокрема про війну. Це проза різної якості. Іноді на рівні приватного щоденника чи непретензійних фактографічних заміток по гарячих слідах. Іноді – швидше акт такої собі автопсихотерапії. Бо розказати сповідникові, другу, читачеві – це завжди полегшити власну душевну ношу. Ще одна тенденція – розквіт жанру мандрів, травелогів. То чому ж наші сучасники так хочуть розповідати історії й шукати прихильності читачів? Адже – всі ж чули! – читати не варто, не модно, не… То для кого пишемо? А ще лякають засиллям текстів, створених штучним інтелектом. Так а для кого писатиме ШІ? Для людей чи для роботів? Може, якраз статус читача людину й вирізнятиме?

Думаю, окрім очевидної влади Автора, можна говорити й про владу читача. Принаймні над тими, кому насолода від читання недоступна. Може, ніщо так не примножує досвід, як книжка. І читання може стати діалогом  із чудовим співрозмовником. Людина, яка читає книжку, точно не може почуватися самотньою. А ще коли долучитися до читацького клубу…

***

Суспільне Культура — інформаційний партнер проєкту "30 знакових книжок нашої незалежності"

Так для кого писатиме романи штучний інтелект? Авторська колонка Віри Агеєвої

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше