Село Випчина Вижницького району покинули майже пів століття тому. Воно оживає лише раз на рік на свято Петра і Павла. Колишні жителі підіймаються на найвище село Гуцульщини, щоб піти на службу та відвідати могили родичів. Там зруйновані хати, але збереглися церква та дзвіниця.
Щоб потрапити в село, люди долають десятки кілометрів бездоріжжя. Їдуть підводами або позашляховиками.
У радянській вантажівці ГАЗ-66 ставлять три лавиці, пасажири залазять туди по драбині.
Раніше у селі було понад сто хат, колгосп, початкова школа та клуб. Електроенергії не було ніколи. Поступово люди переселилися у долішні села. Дорогою до Випчини зустрічають отари овець.
З пагорбів видніється кордон з Румунією. На схилах залишилися зруйновані хати колишніх жителів. Є лише "стая" — будинок, в якому вівчарі ховаються від негоди.
У селі залишилися церква, дзвіниця та десяток хрестів на кладовищі.
74-річний Іван Вовчук разом з родиною щороку приїздить до Випчини відвідати могили батьків. Він покинув село понад 40 років тому. Розповідає, що жити тут не було сенсу, оскільки село розташоване далеко від центру району. Найближчий населений пункт за десяток кілометрів.
"Далеко було йти на роботу — я виходив вранці в понеділок, а повертався додому вже у суботу", — розповідає Іван.
На богослужіння у відремонтованій церкві збирається понад 200 людей.
Після служби люди розкладають їжу та напої на могилах родичів. Поминальну трапезу починають після освячення та молитви. Селяни пригощають одне одного, згадують про померлих родичів. Це називають "гробки".
По обіді люди починають святкувати храм. До вечора співають та грають на музичних інструментах. Опісля спускаються з гір через ліс, як і понад 40 років тому.
Як оживає село Випчина, дивіться на відео.
Читайте також
Доїння овець і сонячні панелі. Як сучасні вівчарі Буковини продовжують багаторічну традицію
