"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиною

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиною

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиною arthousetraffic.com

Фільм Наталки Ворожбит "Погані дороги" висунуто на здобуття американської кінопремії "Оскар" у номінації "Міжнародний повнометражний фільм". Одну з головних ролей у цьому фільмі зіграла театральна акторка Оксана Черкашина, з якою Суспільне Культура записало інтерв'ю напередодні українського прокату "Поганих доріг".

Оксана розказала про дієвість культури відміни, критику акторської майстерності та скільки було випито алкоголю на кастингу "Поганих доріг".

Про героїню інтерв'ю:

У 2020 році театральна акторка Оксана Черкашина отримала першу нагороду в кіно – "Кіноколо" за стрічку "Погані дороги" Наталки Ворожбит. Вона ж грала в однойменній виставі за режисурою Тамари Трунової, але іншу роль. У 2022 році у кінопрокаті з’явиться її нова робота "Клондайк". Її перехід у кіно – цілком органічне явище, але й із театром ніхто не прощається. Зараз вона з’являється у виставах відразу чотирьох театрів Польщі.

"Те, що ти робиш за рахунок майстерності, виглядає правдиво"

Часто чую, що надмірна експресивність в акторській грі – проблема акторів та акторок у кіно, які прийшли з театру. Зустрічали таку критику?

Я не стикалася, адже вважаю, що театр та кіно – різні види мистецтва. Модус існування мене Оксани Черкашиної в театрі та модус існування мене в кадрі – різні модуси та техніки. Але я собі даю з цим раду.

З такою критикою не стикалась. Наталка Ворожбит мені сказала на “Поганих дорогах”: “Я прошу жодної гри. Я хочу побачити на кастингу так, наче я підглядаю за людьми, за реальним документальним життям”. І я взяла це на віру.

Ми дуже багато працювали над текстами, над героїнею, бо це зовсім не я на екрані. Це класно, коли героїня потрапляє в тебе, коли вона дуже близько з твоєю органікою. Це зменшує мені працю. Тут в мене інша історія, це зовсім інша жінка.

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиною

Чи дозволяла Наталка Ворожбит імпровізувати на знімальному майданчику?

Безперечно так, але у випадку з Наталкою, це текст настільки високого рівня. Після показу мені казали колеги, що це мрія для актора та акторки зіграти такий текст, тому не можу сказати, що я багато імпровізувала. Я грала цей текст по нотах. І це теж неймовірний досвід. Природним на екрані здається те, що максимально якісно зроблене.

Це парадокс у мистецтві: те, що ти робиш за рахунок майстерності, виглядає правдиво. “Погані дороги” – це той випадок. Я не додавала слів, коли можеш собі дозволити “одягнути” героїню.

Я – харків’янка і граю харків’янку. Для мене це було написано на такому рівні, що не лише думка і текст класні драматургічно, а навіть сама мова. Власне, в Харкові так і говорять, як було написано. Я не додавала особливих слів, лише трохи звучання. Але це було мінімально.

Ви грали у "Поганих дорогах" у театрі і в кіно. Але кажете, що для вас ці дві сфери – різні модуси. Якби треба було вибирати, що би вибрали?

У Європі на театральних сценах зараз існує такий тренд, як в кіно, – натуралістичне, як говорять «кіношне» існування. І якщо подивитися прем’єри в деяких театрах останніх років, мені б не довелося вибирати, якщо говорити про модус. Але зараз я би вибрала кіно, бо це дуже цікаво та натхненно. Це нова дорога, яка мене захоплює.

"Алкоголь лише полірує напругу"

У "Поганих дорогах" ваша героїня Таня перебуває в стані алкогольного сп’яніння. Це один з найскладніших елементів акторської гри – зробити це переконливо. У фільмі Томаса Вінтербегра "Ще по одній" актори, наприклад, напивалися перед зйомками та знімали себе на камеру. Це допомагало краще пізнати себе у такому стані зі сторони. Як ви готувалися?

Ми придумали з Наталкою такий трюк, що наша героїня переживає найбільш радикальний нервовий зрив і стрес, коли дізнається про смерть коханого. І після цього вона три дні не "просихає". Тобто ми не бачимо героїню, яка напилась. Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна, який накладається на те, що сталася драматична подія.

Ми з Наталкою вирішили, що глядач не мусить знати до кінця, чи дійсно в неї у флязі горілка. Нам хотілося, щоб це була необов’язково зрозуміла річ. Якби я грала людину, яка в нормальному психо-емоційному стані п’є алкоголь, це інша історія. Тут я все-таки грала жінку, яка п’є алкоголь декілька днів, і її нервова система вичерпана. Алкоголь лише полірує напругу, яка відбувається зараз з нервовою системою. Нам було важливо, що ми не будемо грати п’яну. Втім, як і актори фільму "Ще по одній", ми спробували випити справжній алкоголь. Ми записали дві сцени до алкогольного сп’яніння на камеру і після. Я запропонували це Наталці, щоб вона побачила, чи ці сцени різняться, чи цей алкоголь видно. Я спеціально не грала п’яну, тобто це не була свідома задача. Можливо, це вже було натреновано під час репетицій.

До речі, ті ж актори з фільму "Ще по одній" зрозуміли врешті-решт, що алкоголь заважає їм запам’ятовувати текст. Як у вас було з цим?

У дитинстві я грала на фортепіано і вчила великі обсяги музичного тексту. Це складніше, ніж вивчити текст. Моя вчителька по музиці говорила: "Ти мусиш вночі прокинутися перед академконцертом і зіграти свою програму". Мої батьки будили мене, щоб я о другій ночі зіграла свою програму. Таких акцій було небагато, бо сусіди почали жалітися мамі. Але в мене залишився внутрішній механізм: пам’ятаю кожне слово і борюся за нього до кінця. Навіть після випитого алкоголю на кастингу добре пам’ятала і текст, і задачі. Тому алкоголь не скине мене з поставленої задачі.

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиноюwww.facebook.com/oksanatarte

Команда фільму "Погані дороги" на премії "Кіноколо".

Якої реакції чекаєте від глядачів, які подивляться "Погані дороги"?

Коли я робила критичні та політичні вистави, ми з подругою-режисеркою Розою Саркісян собі так казали: "Якщо під час вистави не виходить мінімум п'ять людей, значить, це погана вистава". Яке мистецтво, така і країна. Якщо у нас демократія, люди мають право реагувати так, як вони вважають за потрібне, виходячи зі своїх смаків, освіти, культурних уподобань.

По "Поганих дорогах" будуть різні думки, бо це дуже важливе і складне кіно, місцями навіть смішне. Кожен побачить щось своє, і я готова до будь-яких відгуків.

"Культура відміни не дасть нічого доброго, адже існують похибки"

Рік тому ви оприлюднили інформацію, що директор театру "Актор" Слава Жила шукає акторок для нової вистави, де потрібно "облизнути фалоімітатор 500 гривень, сняти ліфчік 1000 гривень" і так далі. Скандал доволі швидко вщух. Чому в Україні такі історії закінчуються не так різко та дієво, як на Заході?

Коли я зробила цей допис, в мене взагалі не було ані ідеї, ані амбіції започаткувати якийсь рух. Я реагувала і свідчила про себе. Ця ситуація про запропоновану “роботу” і моя реакція – це моя емоційна і свідома реакція на те, що мої, Оксани Черкашиної, кордони перейдено. У той час мені писало багато людей, переважно зі сфери театру, але також і зі сфери кіно – про насилля, з яким вони стикаються під час роботи. І навіть деякі з них радились, питали, чи вони можуть написати свої історії, зробивши це в мою підтримку. На що я відповідала, не мусите. Щоб свідки почали говорити, для цього мають існувати умови. Свідки мають відчувати безпеку і безпечний простір, а безпечний простір, як я його пережила на власному досвіді, – це спільнота. Ти маєш сказати щось і знати, що спільнота тебе підтримає. Спільнота – це люди, які поділяють з тобою ті самі цінності. І мені здається, що в Україні це ще питання часу. Ще не сформовані спільноти. Я не бачу в цьому нічого трагічного, адже це питання якихось 10 років і ми бачимо, як швидко розвивається індустрія. Після мого допису якщо навіть 10 жінок, які зіткнулися з подібною ситуацією, відчули себе себе сильнішими, це вже супер.

От наприклад, зараз схожий процес відбувається в Польщі. Тут вже є спільнота, яка відразу реагує на події. Це підтримка. Є й інша сторона медалі – хейт. Це відомий віктімблеймінгКоли на жертву злочину, нещасного випадку або будь-якого виду насильства покладається повна або часткова відповідальність за вчинене щодо неї порушення. І безперечно є критичний наратив. І цей наратив має місце бути, адже все має бути збалансовано. У цієї проблеми ніколи не буде тих, хто виграв, і тих, хто програв. Свідок може свідчити про те, що сталося, про злочин, наприклад. Це виграш? Не знаю. Це просто цивілізаційна процедура. Наприклад, хтось пише: “Боже мій, як це вона зрозуміла через 10 років, що це було насилля?” А це не так просто, уявляєте, усвідомити травму. Я спілкувалася з людиною, яка зазнала психологічного та фізичного насилля в театрі. І вона розповіла, що довгі роки пропрацьовувала цей досвід і відчувала, що це насилля. Тільки не вміла це назвати, а тим більше вголос. Людина, яка зазнала травматичну подію - це складні, інколи дуже делікатні процеси.

Говорячи про насилля в театрі, зазвичай, спільнота, ми всі про це знаємо і всі про це говоримо, але приватно. І чим більше ми будемо мовчати, тим більше буде цих безіменних безголосих жертв, бо їм важко говорити. Людину не можна примушувати до аутінгу. Це теж не етично.

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиноюwww.facebook.com/oksanatarte

Під час вистави у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.

Чим відрізняється реакція на такі події у Польщі від України?

Я не можу відразу зробити таких висновків, тому що я в Польщі не так давно. Для цього потрібен якийсь час. Культура відміни скоріш за все не вирішить проблеми, адже у системи завжди існують похибки і можна помилитися. Нещодавно була історія в Британському театрі, де прокуратура не знайшла доказів того, що режисер був задіяний в харасменті, але його вистави почали відміняти. Йому було всього 25 років і він скоїв самогубство. Система дала збій.

До такого рівня роботи з проблемою не готова правова система, як в Україні, так і в Польщі. Треба переглянути системно всю ситуацію. З театром це достатньо легко, бо це ж інституція. Ось що поляки зробили цікавого. У них тепер при кожному театрі є антимобінгова комісія. І всі працівники, працівниці театру, адміністративний склад і художники проходять антимобінгові варштати. Їм на цих варштатах пояснюють про права і обов’язки. Це може бути хорошою дорогою.

Я була свідком однієї історії. Людина, яка зазнала вербального приниження, навіть знущання, під час репетиції, пішла у цю комісію і сказала, що не готова продовжувати працю через цю ситуацію. Те, що відбулось далі було неймовірно. Поговорили з усіма учасниками конфлікту і він вирішився тільки тому, що той, хто перевищив свої обов’язки, публічно вибачився. Більше цього не повторювалося і люди нормально собі співпрацювали. Я бачила такі приклади. Негативних поки що не бачила. А цей приклад мене вразив.

Я взагалі керуюся логікою римського права, адже нічого нового цивілізація поки що не вигадала. Свідок мусить засвідчити про злочин. Це не значить, що когось одразу треба назвати злочинцем, відміняти або назвати ворогом чи насильником. Ти просто мусиш свідчити, щоб сталася ця цивілізаційна процедура. Іншого способу не дано. Про це треба говорити. Свідки будуть свідчити, а насильники будуть покарані, якщо це буде доведено. Бо теж існує презумпція невинності. Я на це дивлюся з юридичної точки зору.

Розкажіть, як вас помітили і залучили до співпраці з польськими театрами?

Я взагалі ніколи не користувалася цією думкою, що мене мусить хтось помітити. Я сама собі завжди створюю зустрічі. Якщо говорити про Київ, це була вистава Тамари Трунової “Погані дороги” за текстом Наталки Ворожбит.

Це був відкритий кастинг і я отримала роль. Якщо говорити, як почалася моя співпраця з Польщею, був проєкт, який називався “Мапи страху, мапи ідентифікації” у 2016 році. Польська кураторка і драматургиня Йоанна Виховська вирішила зробити величезний проєкт в Україні. І це знову був відкритий кастинг, на який спочатку відібрали 40 артистів з усієї України. Цей проєкт тривав близько місяця, а потім з усіх учасників/учасниць обрали п’ятьох, які увійшли до складу вистави “Мій дід копав. Мій батько копав, а я не буду”, режисерками якого стали Роза Саркісян та Агнєшка Блонська.

Прем’єра цієї вистави відбулася на Гогольфесті і розпочала дорогу критичного та політичного театру в постмайданний період. А оскільки це польсько-українська копродукція, з цією виставою ми також приїхали у Польщу на фестиваль “Десант” – шоукейс українських вистав у Варшаві, кураторкою якого, доречі теж була Йоанна Віховська. І, власне, мабуть там, користуючись вашими словами, мене помітили.

У 2018 році Катажина Шинґєра запросила мене до співпраці до “Левів не віддамо” в театрі ім. В. Семашкової. Це така тріумфальна вистава для Польщі та й для мене особисто за кількістю фестивалей і нагород. А в 2019 році Teatr Powszechny запросив мене у виставу Агнєшка Блонської “Дияволи”. А вже у 2020 році Люк Персеваль запросив до “Трьох сестер” у театр TR Warszawa.

"Стан моєї героїні – це стан тотального бодуна". Інтерв'ю з акторкою "Поганих доріг" Черкашиноюwww.facebook.com/oksanatarte

Поки що в Україні не з’явилося великого вибору ролей для жінок, тому запитаю: якої ролі вам не вистачає?

Як мисткиня, я робила і роблю багато соціально-активного мистецтва, критичного і політичного. Я це люблю і вважаю, що це моя дорога. Але це не значить, що в українському кіно я не можу зіграти в хорошій романтичній комедії, наприклад. Так, за своїми зовнішніми даними та талантом, переважно драматичним, очевидно, що я буду грати складні драматичні ролі.

Але я також хотіла б піти в кіно і побачити хорошу історію про любов, адже навіть хороша історія про любов теж може бути політичною в нашій країні. Наприклад, нехай це буде фільм про любов двох жінок і все там буде в комплекті.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше