"Якщо немає сил бігти, треба повзти, але не здаватися". 5 історій українців, які подолали рак

"Якщо немає сил бігти, треба повзти, але не здаватися". 5 історій українців, які подолали рак

"Якщо немає сил бігти, треба повзти, але не здаватися". 5 історій українців, які подолали рак

Рак є другою за частотою причиною смерті у всьому світі. Проте такий діагноз — не вирок. Прикладом тому є українці, які змогли подолати онкозахворювання і тепер допомагають впоратися з хворобою іншим. У Всесвітній день боротьби проти раку Суспільне зібрало 5 історій людей, які подолали страшну хвобору.

"Дзвоником задзвониш, і все погане має піти"

У будинку Валентини Гаєвської з Луцька повно фотографій: ось велика родина разом, діти, маленькі онуки.

Жінка показує фотографію себе 49-річної — усміхнена білявка біля жовтних тюльпанів. Рівно через місяць вона дізналася, що хвора на рак молочної залози.

Далі вона показує фото себе 61-річної поряд із чоловіком. За усміхненим обличчям не видно всього, що їй довелося пережити у проміжку між цими фотографіями.

12 років тому їй вдалося побороти рак.

"Для мне це був тяжкий удар. Я дуже перейнялася своєю хворобою. У лікарні мені одразу сказали, що це онкологія, буде тривале лікування: хіміотерапія, променева терапія... Я прийшла додому у сильному розпачі", — згадує жінка.

Вона обводить поглядом усі усміхнені обличчя на фото і продовжує.

"Треба хапатися за життя". 5 історій українців, які подолали рак
"Я подивилася, що у мене є маленький онук, ще одна донька незаміжня і я захотіла боротися. Я захотіла боротися і жити", — каже Валентина Гаєвська.

Жінка згадує, що у той період її дуже підтримував чоловік. Він часто відвозив її до лісу подихати свіжим повітрям, відпочити від галасу. Там, у гармонії з природою, вона відчувала прилив натхнення і сил.

Зараз у неї вже четверо онуків. Вона про них говорить із гордістю і блиском в очах.

За словами Валентини, поки лікувалася, навчилася цінувати кожну хвилину життя. Нині вона колекціонує ляльки і дзвоники, яких у неї безліч із багатьох країн світу.

"У мене таке враження, що коли дзвоником задзвониш, то все погане має піти..." — з усмішкою каже Валентина Гаєвська.

"Для людини немає нічого неможливого, треба хапатися за життя"

Ірина Кучерява з Хмельниччини захворіла на рак у 29 років. Каже, що навіть не підозрювала, що важкохвора.

За її словами, лікарі одразу їй нічого не казали про хворобу, проте радили пройти хіміотерапію для "профілактики".

"Я пройшла три курси і зрозуміла, що насправді у мене не все так добре, як здається, бо на операцію я потрапила дуже швидко, навіть не усвідомила. У суботу мене госпіталізували, а у понеділок — оперували. Це була вже другая стадія у мене", — зізнається жінка.

Згодом їй зробили ще одну операцію та шість курсів хіміотерапії.

"Треба хапатися за життя". 5 історій українців, які подолали рак

"Ти розумієш, що у тебе смертельна хвороба і вже тут доля випадку якогось. Мені дуже пощастило, що лікарі мені трапились хороші і всі родичі мені допомагали. Це пережити дуже важко", — каже Ірина Кучерява.

"Люди потрапляли до лікарні з різними стадіями і виходили з хвороби з різними стадіями. Але є людина, яка падає духом і з першої стадії дуже швидко покидає життя. Але тут треба хапатися за життя!" — наголошує вона.

За її словами, після перенесеної хвороби життя поділилося на "до" і "після". Вона повністю переосмислила людське існування.

Каже, раніше жила по принципу "робота-дім-робота", тепер більше подорожує, об'їхали з родиною Україну та Європу. Їздять власною автівкою. Організацією "туру" займається чоловік Ірини.

"Що я відкрила для себе точно, то це те, що треба допомагати важкохворим людям. Бо рак насправді дуже багато грошей з'їдає", — вважає жінка.

Від часу хвороби пройло вже сім років. Ірина впевнена, що для людини немає нічого неможливого, якщо є велике бажання.

"Якщо немає сил боротися, треба лягти у напрямку фінішу і не здаватися"

Андрій Суворов з Черкас щодня приходить до Черкаського обласного центру паліативної допомоги. Питає у лікарів, хто найтяжчий і йде до них. Когось погладить по голові і втішить, комусь принесе води абощо.

Два роки тому він сам подолав четверту стадію раку і відтоді допомагає тим, кому медицина допомогти уже не взмозі.

"Онкологія, 4 стадія, невиліковна. Почала боліти спина. Думали, проблема у печінці, та виявилося, у прямій кишці", — згадує чоловік.

Операцію зробили у столиці. Вона виявилася вдалою. Після він цього вирішив допомагати іншим.

"Треба хапатися за життя". 5 історій українців, які подолали рак
"Якщо у вас не вистачає сил бігти, то треба повзти. Якщо немає сил повзти — треба котитися. А як вже немає сил, то треба лягти у напрямку фінішу і пам'ятати, що Господь завжди з тобою, тому не треба здаватися", — вважає Андрій Суворов.

Лікарі паліативного центру кажуть, що допомога Андрія у лікуванні інших пацієнтів неоціненна, бо він надає приклад, як треба боротися і не здаватися, адже діагноз — ще не кінець і поганий стан — це ще не кінець. Все може бути зовсім інакше.

Нині чоловік ще бореться з наслідками хвороби та навчається капеланству, допомагає дітям-сиротам та у вільний час пише вірші.

"Починаєш цінувати життя. Бо розумієш — тебе могло вже не бути"

Сергій Ларшин з Кропивницького 30 років займається йогою. Ніколи особливо не мав проблем зі здоров'ям. Проте у 54 роки у нього виявили рак. З недугою він боровся два роки.

"Як у всіх людей, як стикаються з онкологією, перше питання було: "Чому це трапилося зі мною?". Це вже як лотерея", — каже чоловік.

"Найголовніше — починаєш цінувати життя. Бо розумієш, що тебе могло вже і не бути. Починаєш більше радіти життю, цінити моменти, людей поруч із собою. Це шанс", — додає Сергій.
"Треба хапатися за життя". 5 історій українців, які подолали рак

Від часу хвороби минуло вже 5 років. На його думку, подолати її допомогло здорове тіло та відсутність поганих звичок.

Він досі щодня проводить тренування з йоги та мріє об'їхати на велосипеді усю Європу.

"Не бійтеся операцій, ви залишитеся живі, а це — найголовніше"

Наталії Караванській з Чернігова восени виповнилось 70. Жінка вже 6 років на пенсії, до того працювала кардіологинею швидкої допомоги.

18 років тому вона захворіла на рак. Каже, саме професія допомогла їй врятувати власне життя.

"Захворіла я в 2002 році. В Запоріжжя я їздила щороку, а там Азовське море близько. Була на морі і так добре ніби засмагала, і там мені було добре, і уже ось повертаюсь із відпустки, на роботу треба. У мене була нічна зміна, я лікарка швидкої допомоги. Якось так вийшло, що я після нічної зміни лягла на живіт і рукою доторкнулась до грудей. І виявила якусь незрозумілу квасолину тверденьку. Як лікар я одразу зрозуміла, що це щось не те, тому що такого не було і не мало бути", — розповідає жінка.

Тоді у Наталії виявили другу стадію раку молочної залози. Їй видалили одну з грудей.

Сину про свою хворобу жінка вирішила не розказувати. Підтримкою стали подруга та колектив.

"Треба хапатися за життя". 5 історій українців, які подолали рак

З хворобою Наталія Караванська боролась близько року. Їй важко згадувати ті часи. Каже, випадало волосся, погано працювала права рука. Вже після того, як все скінчилося, вона все розповіла сину, який був в іншій країні.

"Поплакали трішки разом, ну вже ж нікуди не подінешся. Уже пройшло — те, що найважче, позаду", — розповідає вона.

Нині жінка ходить до обласного онкодиспансеру, аби підбадьорити таких, якою колись була сама.

Вона закликає жінок не боятися втратити груди, якщо раптом трапиться така хвороба, бо вони залишаться живі, а це — найголовніше.

"Все одно це життя. Ти бачиш зиму ось таку недобру, як в цьому році. Ти знаєш, що будуть листочки на деревах, квіточки. Це все життя, у мене за цей час онучок з’явився. Все це… це все одно радість", — каже Наталія Караванська.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСпортСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди