Цими днями на вулицях сирійського міста Хама — гучні співи, радісні вигуки та безліч зелено-біло-чорних прапорів: містяни з розмахом святкують річницю падіння режиму Башара Асада в країні. Як відзначає кореспондент Al Jazeera, нині атмосфера в цьому місті, яке протягом тривалого часу було оплотом опозиційних сил, різко контрастує з тим, що він бачив тут десятиліття тому, в розпал війни. "Тоді люди говорили між собою хіба пошепки, було відчуття страху, що неправильне слово може призвести до неприємностей, зникнення у в'язниці чи ще гірших наслідків".
На початку грудня минулого року повстанці на чолі з нинішнім президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа взяли під контроль Хаму на шляху свого блискавичного наступу на сирійську столицю. 8 грудня слідом за Хамою та низкою інших великих міст угруповання аш-Шараа "Хаят Тахрір аш-Шам" зайняло і Дамаск, поклавши край 24-річному правлінню Асада та понад півстолітньому — династії його родини. Асад утік до Росії, а Сирія отримала шанс на нове життя без війни й диктатури.
З низкою викликів нова влада Сирії за цей рік впоралась доволі успішно: аш-Шараа став міжнародно визнаним лідером, отримав запрошення в Білий дім і на трибуну Генасамблеї ООН, із Сирії частково зняли західні санкції, які сильно гальмували її економіку. Однак чимало проблем усе ще лишаються: країна, спустошена за 13 років війни, що забрала життя понад 300 тисяч людей і змусила тікати близько шести мільйонів, відновлюється вкрай повільно. А брак власних ресурсів штовхає аш-Шараа на спроби домовлятися про співпрацю навіть із колишніми ворогами. Що сталося з Сирією за рік без Асадів, — розбираємо в цьому тексті.
Легітимність нової влади
"Сирія сьогодні відбудовує себе, створюючи нову державу, будуючи установи та закони, які гарантують права всіх без винятку. Ця земля стародавньої цивілізації та культури заслуговує бути правовою державою, що захищає кожного, оберігає права, гарантує свободи та сприяє процвітанню життя, перегортаючи сторінку нещасливого минулого. Ми рішуче налаштовані відновити славу, гідність та честь Сирії. [...] Сирія повертає своє законне місце серед народів світу", — наголосив під час виступу у вересні з трибуни Генеральної асамблеї ООН президент країни Ахмед аш-Шараа. Він став першим сирійським лідером з 1967 року, який виступив перед Генасамблеєю — істотна зміна після ізольованого попередника Башара Асада.
Свого часу Асад наголошував: єдиний вибір для Сирії — це або він, або хаос. Мовляв, без його "залізного кулака" країна розпадеться. Однак, як показали минулорічні події, це виявилось не так. Попри бекґраунд аш-Шараа як соратника ісламістських рухів ІДІЛ та "Аль-Каїда", країна змогла протистояти хаосу. Як зазначає видання The Economist, робота аль-Шараа зі збереження єдності Сирії гідна поваги. Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень, у розмові із Суспільним наголошує: головне завдання, яке першочергово вирішував цьогоріч аш-Шараа, — це легітимізація своєї влади як усередині країни, так і зовні.
Щодо першого аспекту важливим фактором стали парламентські вибори, які аш-Шараа провів навіть раніше, ніж обіцяв, — у жовтні. Шість тисяч виборців із колегії голосували за кандидатів у парламент Сирії, які мали б представляти всі 14 провінцій країни. Тимчасовий президент мав певний вплив на виборчий процес: колегію виборців призначив аш-Шараа. Також окремий комітет президента обрав 1570 кандидатів у парламент. За підсумками виборів, які аш-Шараа назвав "історичним моментом" для Сирії, все ж у Вищому виборчому комітеті — аналозі української Центральної виборчої комісії — визнали, що у процесі були певні недоліки, зокрема, незадовільні результати представництва сирійських жінок.
Самі Акіл, аналітик Інституту близькосхідної політики Тахрір, який спеціалізується на політиці та безпеці в Сирії, теж відзначає роль виборів як важливої віхи у процесі демократизації країни. Утім, каже, йому вибори здалися все ж передчасними. "Увесь перехідний період на політичному фронті, чесно кажучи, не виглядає справжнім. Схоже, що уряд намагається пришвидшити питання, пов'язані з соціальним примиренням, із соціальною згуртованістю, на вирішення яких потрібні роки. І ми бачимо, як їх просто форсують у надії на швидкий успіх", — каже Акіл.
"Але найголовніше, що аль-Шараа досягнув міжнародного визнання. Це абсолютно безпрецедентний випадок, адже він — учорашній повстанець, який керував однією провінцією, і ніде, крім північного заходу Сирії, не був визнаний. За його голову давали 10 мільйонів доларів Сполучені Штати. Але за цей час він вже зустрічався з Трампом в Саудівській Аравії, був на Генеральній асамблеї ООН, потім вдруге зустрівся з президентом США у Білому домі. До нього майже одразу приїхали міністри закордонних справ майже всіх країн Великої сімки. Він отримав повну легітимність, цього ніхто не очікував", — каже Сергій Данилов.
Є помітне захоплення аш-Шараа з боку західних держав, а також країн Перської затоки (яких сирійці намагаються залучити, зокрема, до інвестицій в економіку країни). Також за цей рік Сирія не повернулась до стану громадянської війни та не намагалась запровадити жорстке ісламське право, попри відомий бекґраунд аш-Шараа та "Хаят Тахрір аш-Шаму". Як зазначає турецьке інформагентство Anadolu, влада в Сирії демонструє небачену раніше відкритість до людей. Наприклад, соціальні мережі перестали бути "мінним полем", де неминуче прийде покарання за будь-яку спробу необережно покритикувати режим. Ба більше, представники влади почали реагувати на тамтешні жарти й критику на їхню адресу.
Наприклад, нещодавно міністр зв'язку Абдул Салам Хейкал став героєм вірусного жарту, коли користувач опублікував його фотографію та написав: "Ваша лиса голова схожа на шапку рабина. Зробіть-но пересадку волосся, нам не треба, щоб нам казали, що у нас є сіоністський міністр". Хейкал відповів: "Не думай про мене погано, брате мій. Це супутникова інтернет-антена!" А міністр економіки та промисловості Мохаммед Нідал аль-Шаар підписнику у фейсбук, який назвав його "невдахою", відповів скромним проханням: "Допоможіть мені досягти успіху".
При цьому сам аш-Шараа чимало зробив для централізації влади у своїх руках. 121 місце в новому парламенті Сирії обрано виборчими органами, які мають тісні зв'язки з президентом. Частину місць у нових Народних зборах призначає безпосередньо аш-Шараа. Відзначився новий президент і роздачею посад своїм близьким родичам: наприклад, його старший брат Махер аш-Шараа був міністром охорони здоровʼя в перехідному уряді (медичний університет він закінчив у російському Воронежі, — ред.), а у квітні 2025-го був призначений головою адміністрації президента Сирії.
Внутрішні загрози
"Я гадаю, це був загалом непоганий рік, з точки зору переходу, але все ж основні виклики залишаються невирішеними", — зауважує Самі Акіл. Одним із таких викликів виявилося збереження внутрішньої єдності Сирії: після року нової влади країна залишається роздробленою. І хоча аш-Шараа й намагається інтегрувати численні групи, які прагнуть регіональної автономії від представлених курдами Сирійських сил оборониЗʼявились у 2015 році, контролюють значну частину північного та східного регіонів Сирії (Рожава), були головним та найефективнішим партнером Міжнародної коаліції на чолі зі США в боротьбі проти ІДІЛ. (SDF) на північному сході до алавітівРелігійна група, що сповідує відгалуження шиїтського ісламу та проживає у гірських районах уздовж сирійського узбережжя. Зокрема, довкола міст Латакія і Тартус, де експрезидент Сирії Асад мав найбільшу підтримку., що населяють узбережжя, й друзівАрабомовна етнорелігійна спільнота, що мешкає в Сирії (близько 700 тисяч), Лівані (близько 300 тисяч), Ізраїлі та на окупованих Голанських висотах (близько 152 тисяч людей). на півдні, яких підтримує Ізраїль, поки що це призводить лише до спалахів насильства в цих регіонах. Проурядові сили були причетні до двох масових убивств релігійних меншин за цей рік — йдеться про атаки на алавітів у березні та напади на друзів у липні. Загалом спалахи міжконфесійного насильства з моменту приходу до влади нового уряду призвели до загибелі понад 2500 людей.
"Регіональні суперечки — дуже складний виклик для нової влади, й ситуація з алавітами це добре показала. Утім, серед алавітів влада аш-Шараа все ж значно більша, ніж наприклад, в окремих друзьких районах на півдні — на кордоні з Ізраїлем, де один із семи чи шести місцевих шейхів відверто веде сепаратистську політику, сподівається ледь не на приєднання до Ізраїлю чи на створення друзької автономії під його патронатом. На півночі курдські загони досі не роззброїли й не інтегрували до сирійської армії, там періодично відбуваються сутички. Трапляються вони й між армією та місцевими бедуїнськими племенами", — розповідає Сергій Данилов.
Аш-Шараа, коментуючи смертельне міжконфесійне насильство, не заперечував імовірної причетності до нього проурядових сил та обіцяв провести прозоре розслідування цих кейсів. "Я обіцяю притягнути до відповідальності кожного, чиї руки заплямовані кров'ю сирійського народу", — сказав президент під час засідання Генасамблеї в Нью-Йорку та уточнив: Сирія сформувала місії з встановлення фактів і надала Організації Об'єднаних Націй право розслідувати вбивства. Аш-Шараа також говорив про необхідність поважати права меншин та формувати інклюзивний уряд, який відображатиме різноманітний етнічний та релігійний склад Сирії. Однак цього не сталося: на виборах до парламенту пройшли лише двоє християн — і це вкрай непропорційно порівняно з кількістю християн у Сирії.
Як відзначає The Economist, все ж аш-Шараа зробив надто мало, щоб заспокоїти меншини. Начебто він багато говорить про мозаїку релігій та етнічних груп Сирії. Але поводиться так, ніби не усвідомлює: багато алавітів, друзів та християн вважають державу, де домінують суніти, очолювану колишнім джихадистом, небезпекою для себе. Втім, вони не єдина проблема аш-Шараа наразі.
"Не варто не брати до уваги існування колишніх друзів, колишніх бійців-джихадистів, які звинувачують нинішнього президента в тому, що він зрадив ідеали, за які вони разом боролися понад 10 років і разом воювали. Недаремно були нещодавно удари по його провінції, Ідлібу, де одна з груп вирішила нагадати йому про вимоги дотримуватися тієї версії ісламу і тієї інтерпретації шаріату, якої вони колись разом дотримувались, яку декларували", — додає Данилов. Символічно, що під час візиту аш-Шараа до Вашингтона у листопаді, Сирія доєдналась до міжнародної коаліції під керівництвом США для боротьби з терористичним угрупованням ІДІЛ, вихідцем з якого колись був аль-Шараа.
Економіка та відбудова
Цей аспект є чи не найболючішим через відсутність у ньому значного прогресу. Великою мірою це зумовлено катастрофічними наслідками 13 років війни у Сирії. Коли у 2011-му спалахнула війна, Світовий банк оцінював ВВП Сирії на рівні 67,5 мільярда доларів. Станом на 2023-й це вже було не більше 20 мільярдів, тобто на 70% менше. Станом на минулий рік, за даними ООН, понад 90% сирійців перебували за межею бідності, державні субсидії в країні скорочені. На тлі цього неабияке збагачення Асаду приносила торгівля наркотиками, зокрема амфетаміном, обіг якого становив 25% ВВП Сирії.
Війна призвела до знищення значної частини людського капіталу, витіснення робочої сили за кордон, знищення інституцій та запровадження масштабних міжнародних санкцій. За підрахунками ООН, навіть за високих темпів зростання в 7% на рік, Сирії все одно знадобиться понад 30 років, щоб наздогнати свою довоєнну траєкторію розвитку. І навіть за надзвичайно стрімкого зростання в 10%, цей процес розтягнеться на два десятиліття. Влітку видання Reuters розповідало про те, як в таких умовах Сирія почала реструктуризацію економіки країни.
Головувати у цьому питанні доручили ще одному брату президента — Хазему аш-Шараа. Журналістам стало відомо про такий собі "тіньовий комітет", неформальний орган, який після падіння режиму Асада здобув контроль над понад 1,6 мільярда доларів активів попередньої влади. Комітет уникає націоналізації компаній асадівських бізнесменів, бажаючи швидко домовлятися про частку в них в обмін на дозвіл працювати. Це лиш зайвий раз посилило занепокоєння західних дипломатів щодо ризику цементування нового авторитарного та не надто прозорого режиму — попри обіцянки приватизації та вигоди для сирійців від нової влади.
Самі Акіл пояснює: міжнародна підтримка через внутрішню нестабільність у Сирії надходить доволі повільно. "Було загалом підписано угод на суму від 30 до 35 мільярдів доларів у вигляді меморандумів про взаєморозуміння з країнами регіону, такими як Катар, Йорданія, ОАЕ. Але жодні з цих грошей насправді ще не почали потрапляти в країну. І причина полягає в тому, що ситуація з безпекою усе ще залишається нестабільною. Скажімо, я як іноземний інвестор, дивлюся на карту Сирії та бачу, що вона все ще розділена. Відбулося вже дві різанини, а перехід триває лише рік. Тож, очевидно, я, мабуть, захочу почекати і подивитися, як розвиватиметься політичне, економічне та інвестиційне середовище".
Важливим аспектом економічного відновлення також є скасування міжнародних санкцій проти Сирії, додає Акіл. Вже після найпершої зустрічі з аш-Шараа у травні Трамп оголосив, що скасує всі санкції проти Сирії й самого аш-Шараа, але дотримав свого слова лише частково. В силі досі залишаються санкції у звʼязку з ухваленням так званого "закону Цезаря"Він отримав таку назву через псевдонім поліцейського фотографа, який виїхав із Сирії, вивізши фотографії тіл убитих зі слідами катувань. Закон вводив жорсткі обмеження щодо сирійської економіки. 2019 року про захист у Сирії цивільного населення. Для скасування цього закону потрібне рішення Конгресу. Утім, каже експерт, відбудова Сирії на перспективу є цікавою й прибутковою для багатьох країн, зокрема Росії, Туреччини КНР, ОАЕ, країн Перської затоки та США — але не зараз. "Ніхто насправді не поспішає кидати необмежені кошти на реконструкцію до бідної Сирії. Потрібно переконатися, якщо виникнуть юридичні складнощі, чи є тут функціонуючі суди, які приймуть мої позови, у разі будь-якого спору", — додає Акіл.
"Нині ж країна живе в борг. Державні службовці й силовий блок отримують зарплату за рахунок зовнішніх донорів. Передбачалося, що це буде Катар. Але зараз, судячи з усього, збільшується вага й фінансова допомога з боку Королівства Саудівська Аравія. Дрібний бізнес потихеньку налагоджується. Тривають суперечки стосовно нафтових родовищ. Уряд хоче повністю контролювати нафтовий видобуток, але нині частину цих родовищ контролюють курди і здобутки від галузі вони використовували для фінансування своєї діяльності. Країна зруйнована, в жахливому стані. В цьому плані Асад був просто незбагненним: він фактично виграв громадянську війну, контролюючи більшу частину країни, і не відновлював нічого в тих районах, які впевнено контролював. Є великі проблеми з енергопостачанням. Світло ж давали по годинах, так лишається й досі", — розповідає Данилов.
За словами Самі Акіла, економічний фактор — один із вирішальних для тих сирійців, які ухвалюють рішення повернутися додому чи отримати дозвіл лишитися в країні перебування. "Близько 1,2 мільйона сирійців повернулися з моменту падіння режиму Асада. Це значна кількість. Однак за останні 14 років Сирію залишили приблизно сім мільйонів біженців. Значна частина все ще не повернулася і, ймовірно, не повернеться, поки економічна ситуація залишається дуже нестабільною. Зарплати все ще надзвичайно низькі. Гадаю, середня зарплата зараз становить близько 200-300 доларів США. Цього вкрай недостатньо для сім'ї з чотирьох або п'яти осіб. Так, у сфері послуг відбулися певні покращення, але це залежить від населеного пункту", — каже Акіл.
Інтереси партнерів та суперників
Туреччина потребує Сирію як стабільного сусіда — це важливо для регіональних інтересів Стамбула. По-перше, через можливість повернути додому сирійських біженців, які є великою проблемою для президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана. "В країні, за різними оцінками, приблизно 3,5-4 мільйони сирійських біженців. І це серйозна внутрішньополітична проблема. Турецьке суспільство стало ксенофобним відносно арабів. І це, до речі, ледь не коштувало Ердогану президентського місця", — пояснює Сергій Данилов. По-друге, Туреччині буде значно спокійніше, якщо Сирії таки вдасться відновити контроль над територією, де панує SDFТуреччина вважає SDF, а особливо його кістяк — Загони народної оборони (YPG), прямим відгалуженням Робітничої партії Курдистану (РПК). Це угруповання, яке десятиліттями веде збройну боротьбу проти турецької держави за права курдів, і визнане терористичною організацією Туреччиною, США та ЄС., адже вони межують з курдськими районами Туреччини.
"Гадаю, Туреччина — це та сторона, яка зрештою найбільше виграла від падіння режиму Асада. Безперечно, якби Стамбул не схвалив операцію [з наступу сил аш-Шараа торік], цього б ніколи не сталося. Анкара все ще має великий вплив на нинішній перехідний уряд, тому що значна частина нинішньої сирійської армії складається з угруповань, які безпосередньо підтримувала, фінансувала та навчала Туреччина. Тому Ахмет аль-Шараа, я думаю, намагається задовольнити Туреччину, але також намагається звертатися і до арабських країн, щоб збалансувати ці відносини та шукати альтернативи, бо він знає, що покладатися лише на Анкару, ймовірно, не відповідає найкращим стратегічним інтересам нинішньої адміністрації для виживання в довгостроковій перспективі", — каже Акіл.
З Росією нинішня влада Сирії намагається зберігати стратегічні відносини — попри те, що росіяни були союзниками Асада в Москві, а у 2016-му російське МЗС погрожувало "знищити" аш-Шараа і ХТШ, бо вважало їх загрозою Асада. У середині жовтня аш-Шараа вирушив до Москви на зустріч з очільником Кремля Володимиром Путіним. Президент Сирії каже: попри довготривале протистояння його країна все одно потребує підтримки Росії як постійного члена Ради безпеки ООН: "Нам потрібен їхній голос на нашому боці з деяких питань, в нас є спільні стратегічні інтереси", — сказав аш-Шараа.
Акіл називає три основні причини, чому аш-Шараа йде на зближення з Росією. Крім Ради безпеки ООН, це ще й створення "плану Б" на випадок, якщо США раптом припинять співпрацювати чи підтримувати Сирію, як це публічно робить адміністрація Трампа досі. Ну і, не виключено, також щоб чинити певний тиск на Вашингтон, аби той збільшував підтримку Сирії. Третя причина, як би парадоксально це не звучало щодо недавнього співагресора режиму Асада — сирійців цікавить російська зброя.
"Сирія знає, що найближчим часом не отримає F-35 чи F-16. Сирійські збройні сили були знищені не лише через 14 років конфлікту та кумівства за режиму Асада, а й через дії Ізраїлю в Сирії. Ізраїль, слідом за режимом Асада, знищив значну частину сирійських літаків, бронетехніки, важкого озброєння. Тож, щоб відновитися, Дамаску потрібен стратегічний партнер, якого він знає. Сирія завжди — на краще це було чи на гірше — використовувала зброю радянських часів, і вона доступна за ціною. Можливо, не дуже ефективна, але це найкраще, що вони можуть собі дозволити", — каже аналітик. За його словами, російська зброя потрібна насамперед для протистояння Ізраїлю.
Адже до падіння режиму Асада Росія розгортала патрулі на півдні Сирії, щоби "відвадити" Ізраїль від бомбардувань півдня Сирії. А тепер, з поновленням ізраїльської агресії проти Сирії та продовженням окупації Голанських висот, потреба у відсічі Ізраїлю ще більше актуалізувалась. “Сполучені Штати не роблять свого внеску в це. Тож Сирія змушена звернутися до Росії, щоб, можливо, відновити ці патрулі на півдні Сирії, намагаючись стримати подальші ізраїльські удари. Я не думаю, що це спрацює, але варіанти, які має нинішній сирійський уряд, дуже обмежені, — пояснює експерт. До речі, саме Ізраїль переконував США, аби в Сирії лишились російські військові базиРосія має дві основні військові бази в Сирії: авіабазу Хмеймім біля Латакії та військово-морську базу в Тартусі, які є ключовими для її присутності та впливу в регіоні Середземного моря. Частково обладнання баз після падіння Асада вивезли. — для послаблення країни зсередини. Але й Дамаск поки зацікавлений у їх збереженні, каже Акіл, — щоби використовувати як "розмінну монету" в майбутніх переговорах із Росією чи США.
Держави Перської затоки — Катар, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати використовують економічні ініціативи для просування своїх інтересів у Сирії. Вони вважають вплив Туреччини в країні необхідним для балансування з іранськими та ізраїльськими амбіціями, причому Саудівська Аравія та ОАЕ сприймають уряд Аль-Шараа як такий, що перешкоджає іранському впливу у Східному Середземномор'ї й таким чином сприяє геоекономічній конкуренції в Лівані та Сирії. Натомість для Ірану падіння режиму Асада стало втратою, адже розірвало важливу ланку в його Вісі опору.
