Радянський досвід меморіалізації привчив бачити памʼятники величними постаментами, бронзовими статуями та меморіальними плитами. Проте чи обов’язково вони мають бути такими? В Україні через повномасштабне вторгнення Росії вже зʼявились сотні меморіалів. Частина з них нагадує радянські монументи, в деяких втілено інноваційні практики й вони не подібні до жодного іншого присвяченого війні меморіалу в світі. Суспільне зібрало непересічні меморіальні проєкти у світі й Україні, а також поспілкувалося з експертами про те, що слід врахувати, фіксуючи памʼять про трагедію, крізь яку проходить Україна.
"Камені спотикання" — найбільший децентралізований меморіал жертвам нацизму
Ідучи вулицями європейських міст, можна випадково натрапити на вмонтовані у тротуар маленькі латунні плитки. Придивившись, на них можна прочитати імена людей, які загинули від рук нацистів, та дати їх життя й смерті. Кожна з цих плиток — символічний "Камінь спотикання" (Stolperstein) і є частиною найбільшого децентралізованого меморіалу у світі.
Проєкт започаткував німецький художник Ґюнтер Демніґ. У грудні 1992 року він власноруч вмонтував у тротуар Кельна першу символічну плитку, присвячену 50-й річниці наказу Генріха Гіммлера про депортацію ромів — так званого декрету про Освенцим. Жодних дозволів на встановлення плитки Демніґ не мав, це був радше особистий жест пам’яті та громадянської позиції, ніж офіційна акція. Художник використав його як привід обговорити право на проживання в країні для ромів, які тоді втікали з охопленої війною Югославії. 1994-го митець представив близько 250 таких плиток на виставці в церкві святого Антонія в Кельні, а наступного року знову вмонтував камені в міську бруківку. Ідея почала ширитися: у 1996 році подібні "камені спотикання" з’явилися в берлінському районі Кройцберг, згодом почалися процеси легалізації та інституційної підтримки проєкту. Плитки встановлюють перед місцем проживання чи роботи жертв нацизму — євреїв, ромів, учасників руху опору та інших переслідуваних нацистами груп. Наразі таких "каменів спотикання" уже понад 100 тисяч, здебільшого в містах Європи. В Україні такі пам’ятки теж є. Перші з’явилися в Переяславі у 2009 та 2011 роках. Пізніше — у Рівному, Чернівцях та Києві. Наразі в столиці реалізується проєкт "80 каменів спотикання для Києва", у рамках якого планується встановити в районах міста памʼятні таблички. Так 23 вересня 2025 року у столиці відбулась церемонія відкриття першого за час повномасштабного вторгнення "каменя спотикання" на честь Праведника Бабиного Яру Петра Четверикова.
Не всі сприймають проєкт Stolperstein позитивно. Як писала The Guardian, очільниця єврейської громади Мюнхена та Верхньої Баварії Шарлотта Кноблох, яка пережила Голокост, рішуче виступила проти встановлення в місті "каменів спотикання". Вона вважає, що розташування їх під ногами принижує пам’ять жертв. "Пам’ять про тих, хто загинув, має зберігати гідність, — каже вона. — А спотикання об металевий камінь у землі — зовсім не гідно".
У 2004 році міська рада Мюнхена заборонила встановлювати меморіальні камені. Це викликало суперечки. Заборону підтвердили у 2015 році, хоча понад 100 тисяч людей підписали петицію на підтримку проєкту. Влітку 2019-го місто представило альтернативну форму меморіалізації — біографічні таблички й фотографії встановлюють на нержавіючих колонах перед останнім місцем проживання жертв. Проте, як сказав Міхаель Фрідріхс-Фрідлендер — майстер, який особисто виготовляє кожен камінь — критика проєкту необґрунтована. Встановлення "каменів спотикання" у землі — найкращий спосіб вшанувати жертв, каже він, адже "щоб прочитати напис на камені, ви змушені вклонитися перед жертвою".
Порожнеча й світло на місці зруйнованих будівель. Меморіал теракту 11 вересня у Нью-Йорку
Після знищення у 2001 році веж Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку місце розташування будівель стало точкою національної скорботи. Спочатку там з'явилися імпровізовані й тимчасові меморіали. Одним із перших змонтували "хрест Всесвітнього торгового центру": дві зламані балки, що залишилися після руйнування Північної та Південної веж. Їх зварили разом, утворивши християнський хрест.
Проте першим великим меморіалом на місці трагедії став не пам’ятник чи монумент. У 2002 році кілька людей незалежно один від одного запропонували використовувати для вшанування трагедії промені світла. Ці ідеї об’єднали під егідою Муніципального художнього товариства Нью-Йорка й артколективу Creative Time та створили тимчасову інсталяцію Tribute in Light. 88 яскравих прожекторів сформували два вертикальні стовпи світла, що здіймаються в небо на понад 6 кілометрів, символізуючи залишену вежами порожнечу. Спершу меморіал планували як тимчасовий — із 11 березня по 14 квітня 2002 року. Згодом інсталяцію почали повторювати щорічно. 2012-го вона стала частиною Національного меморіалу та Музею 11 вересня, який відкрили до 10-х роковин теракту.
На місці знищених хмарочосів з’явився музей та парковий комплекс, присвячений трагедії. Його центральним елементом стали дві великі квадратні чаші з водоспадами на місці колишніх фундаментів зруйнованих веж. Вода безперервно стікає у внутрішні отвори чаш. На бронзових плитах довкола басейнів викарбувано імена майже трьох тисяч загиблих у терактах. Відвідувачі часто залишають на цьому місці квіти й фото жертв трагедії. Проєкт отримав назву Reflecting Absence — "Віддзеркалення відсутності". Його автор — ізраїльсько-американський архітектор Майкл Арад, який співпрацював із ландшафтним дизайнером Пітером Вокером. Проєкт переміг у міжнародному конкурсі 2004 року. Ідея Арада була в тому, щоб не відновлювати вежі чи створювати на місці трагедії нові будівлі, а зберегти порожнечу як символ втрати. У розташованому під меморіалом музеї також діє виставка з особистими речами загиблих, уламками будівель та аудіозаписами останніх дзвінків жертв.
Проєкт також зазнає критики. У серпні 2025 року видання The New York Post опублікувало листи родичів загиблих та небайдужих громадян. Читачі критикують керівництво музею за високі зарплати собі та зберігання неідентифікованих останків у підвалі. Втім, головний на той час судово-медичний експерт Нью-Йорка, доктор Джейсон Грехем запевняв, що останки зберігають у музеї, щоб одразу застосовувати найновіші доступні способи ідентифікації. І коли їх розпізнають — одразу передадуть їх рідним чи зроблять так, як ті захочуть.
Меморіальний парк миру в Хіросімі. Зелена зона на місці ядерного вибуху
Ядерна бомба вдарила по Хіросімі 6 серпня 1945 року, внаслідок чого місто було майже повністю зруйноване. Епіцентр припав на діловий центр, від якого практично нічого не лишилось. Частково вціліла лише будівля Дому сприяння промисловості, яка стала частиною меморіального парку миру. Його облаштували на місці епіцентру вибуху. Будинок зберегли у тому ж вигляді, в якому він був після бомбардування. Парк спроєктував архітектор Кендзо Танге, його відкрили у 1954 році. На площі в понад 120 тисяч квадратних метрів поєднуються як меморіальні, так і ландшафтні рішення.
Центральний елемент парку — Кенотаф миру, аркоподібний бетонний монумент із викарбуваними іменами жертв вибуху. Він розташований так, щоб лінія зору вела до купола колишнього Дому сприяння промисловості й запаленого в 1964-му Вічного вогню. Також серед елементів парку — музей, дитячий меморіал миру, пагорб із похованим прахом понад 70 тисяч жертв вибуху, меморіал жертв з-поміж корейців, ворота з написом "мир" 49 мовами та вежа в памʼять про мобілізованих студентів і всю загиблу під час війни молодь.
Щороку 6 серпня в парку проходить церемонія пам’яті. Вона починається о 7:55 з підношення води жертвам атомного бомбардування й покладання квітів. О 8:15 — точний час скидання ядерної бомби — у парку та всій Хіросімі оголошують хвилину мовчання. Після цього проголошують спеціальну декларацію миру — послання до всіх країн світу з закликом ліквідувати ядерну зброю та встановити міцний мир. Церемонія завершується випусканням голубів, виступом почесних гостей та виконанням "Пісні миру в Хіросімі".
Меморіал порожніх стільців у Оклахомі
Ще один приклад із США — меморіал на місці вибуху в Оклахомі. 19 квітня 1995 року біля федеральної будівлі імені Альфреда Марри вибухнула вантажівка, яку терористи з радикальної антиурядової секти начинили селітрою. Члени угруповання планували вбити федеральних чиновників і залякати уряд США, протестуючи проти податкової та загальної політики уряду. Тоді внаслідок теракту загинули 168 людей, ще понад 600 отримали поранення. Вибух повністю зруйнував будівлю й пошкодив десятки сусідніх споруд. До подій 11 вересня цей теракт був наймасштабнішим в історії США. Меморіальний комплекс на місці трагедії зʼявився через пʼять років.
Головний елемент меморіалу — так звані порожні стільці — 168 бронзово-скляних конструкцій у дев’яти рядах, що символізують поверхи зруйнованої будівлі. Залежно від того, на якому поверсі загинула людина — там і стоїть її стілець. 19 менших стільців відведено загиблим у теракті дітям.
Поруч зі стільцями — “Басейн із відображенням”, де тонкий шар води тече по полірованому чорному граніту. А по боках меморіалу — "Брама 9:01" та "Брама 9:03". Вони позначають хвилину до вибуху та хвилину після нього, відділяючи час до та після трагедії. Ще один важливий елемент меморіалу — "Стіна тих, хто вижив". Це єдині збережені частини будівлі Марра — південна й східна стіни, на яких викарбувані імена понад 600 людей, які пережили вибух. Чимало хто з них отримав поранення. Біля стіни росте "Дерево, що вижило" — американський в’яз, який витримав вибух. Щороку саджанці з нього в пам’ять про трагедію висаджують по всій Америці.
Нові підходи до меморіалізації в Україні
Через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у Вишгороді відкрили меморіал "Хрест Героїв", присвячений загиблим під час захисту країни військовим. Таке місце для встановлення обрали, оскільки саме на пагорбах Вишгорода 24 лютого 2022 року Сили оборони зупинили перші ворожі гвинтокрили. Вони впали у Київське водосховище.
Меморіал створили приватним коштом Фонду імені отця Тита Войнаровського, правління якого очолює колишній голова Київської обласної державної адміністрації (2016–2018) Олександр Горган. Проєкт розробила команда світлового дизайнера Миколи Каблуки, а релігійні аспекти консультував голова УГКЦ Блаженніший Святослав. Головна форма меморіалу — козацький хрест, "прорізаний" поміж чотирьох дзеркальних плит. Його контури повторюються і згори, і зсередини. Основа ж плит — із пронизаного нитками оптоволокна бетону, що таким чином підсвічується. Вдень завдяки цьому на поверхні монумента й довкола повно світлових відблисків. У темний час завдяки скоординованим цяткам світла зʼявляється відчуття, що хрест сяє ізсередини.
Зайшовши всередину інсталяції, відвідувачі можуть побачити своє відображення. А також чути звуки природи з різних куточків України: шелестіння лісів, плескіт гірських струмків, шум морів чи шурхіт степу. Як ідеться на сайті проєкту, одна з цілей монументу — допомогти кожному, хто дотичний до захисту України чи живе в умовах війни, нести свій хрест і надалі.
В Ірпені, що під Києвом, створили тимчасову меморіальну інсталяцію "Дорога Життя". Міст, зруйнований у перші дні повномасштабного вторгнення РФ, став ключовим маршрутом евакуації місцевих мешканців. Через руйнування люди були змушені переходити річку в крижаній воді, а зведений через п’ять днів тимчасовий насипний міст став єдиним способом сполучення між Ірпенем, Бучею, Гостомелем, Ворзелем та Києвом.
Центральним елементом створеної у серпні 2024-го інсталяції є пульсуюче світло: воно підкреслює червоні нитки, що з’єднують частини зруйнованого прольоту мосту. Нитки символізують шрами війни, які з часом загоюються, але залишаються частиною національної пам’яті. Проєкт "Дорога Життя" увійшов до соціального проєкту "Київщина. Місця пам’яті", що охоплює дев’ять локацій, присвячених подіям вторгнення РФ на Київщині.
Що про новітні практики меморіалізації кажуть українські експерти
За словами Антона Лягуші, кандидата історичних наук, декана факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки, міжнародний досвід створення меморіалів важливо аналізувати з обережністю, оскільки реалії в Україні сильно відрізняються. Хоча він погоджується, що типові українські практики в цій сфері далекі від ідеалу.
“Скажу страшну річ, яку не мав би казати, але мушу. В багатьох містах і містечках, де я був — а це понад 200 — Алеї пам’яті або Алеї слави створюються вже за звичною схемою: плакати з обличчями героїв та короткими підписами, — поділився він із Суспільним. — Ми просто пішли по накатаному, бо це найпростіше рішення, з бюрократичної точки зору. Водночас ми живемо в когнітивному дисонансі — у спробі знайти нову меморіальну культуру, її мову, форми та жанри. Є справді унікальні ініціативи: названі на честь героїв книгарні, кизилові сади, кав’ярні, футбольні поля, які батьки будують в пам’ять про своїх загиблих синів. Це вже інші, нерадянські способи вшанування”.
В голови Інституту національної памʼяті Олександра Алфьорова щодо описаного Лягушею стану речей своя думка:
“Сьогодні меморіалізація нагадує практики горювання тут і зараз: тимчасові комплекси з банерами, непостійними конструкціями. Щодо меморіалізації у вигляді сенсової архітектури, про це будемо говорити вже найближчим часом. Але створювати — після завершення війни”, — вважає він.
Обидва співрозмовники вважають, що Україні потрібен національний меморіал російсько-української війни. Утім, Антон Лягуша проти того, щоб він був у столиці: “Він має бути десь у Маріуполі чи в Запоріжжі, чи в Херсоні, чи в Донецьку. Але точно не в Києві, — вважає він. — Тому що тоді ми знову центруємо країну. Це радянська система: Київ як головне місто, а всі інші — другорядні, провінції. Так не має бути”. Алфьоров же наголошує на важливості створення в регіонах локальних меморіалів: “Образ війни, пам'яті має бути роззосереджений між населеними пунктами, а не сконцентрований для пропаганди, як це робилось у совєтському тоталітарному минулому”, — вважає він.
