Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Перші роки його роботи вистави були доступні лише київській театральній публіці. Дмитро Захоженко працював на сценах Київського академічного театру на Печерську та “Дикого театру”. Але від серпня 2019-го життя змінилося: він переїхав до Львова і став головним режисером Театру імені Лесі Українки, де сформувалося середовище людей, готових будувати новий український театр. Ми зустрілися з Дмитром Захоженко, щоби поговорити з ним про режисерську роботу, діалог з глядачем та життя у сучасному місті.

Театр має бути живим і давати людині відчуття зв’язку із навколишнім світом

– Як змінюється життя Театру Лесі Українки?

Напевно, для відповіді на це питання не вистачить ані абзацу, ані сторінки. Якщо коротко – Театр Лесі змінюється змістовно і як простір, експериментує і притягує людей, які мислять сучасно, дивиться в напрямку європейської арт-сцени. Коли я тільки прийшов, трупа була дуже строкатою, а тепер ми стали такою бойовою одиницею, яка здатна працювати зі складними формами та впевнено рухатися вперед. Завдяки зусиллям нашої сонячної директорки Ольги Пужаковської, у театрі нарешті комфортно перебувати – ремонт і облаштування будинку дозволяють нормально проводити репетиції, покази і дискусії. Є хороша команда і спільне бачення розвитку. Ми хочемо продовжувати традицію творчих лабораторій Першої сцени сучасної драматургії, тобто робимо акцент на пошуку, і не поспішаємо в сотий раз сумно переказувати «На полі крові» або ще якийсь текст Лесі Українки. Але в ювілейному році нас надихає образ сильної жінки в її творчості, і частина проєктів будуть пов'язані з темою shestory.

Наразі я готую до прем’єри виставу «Top Girls» за пє’сою Керіл Черчілль, яка є однією з ключових фігур сучасної британської драматургії та досліджує соціальну проблематику крізь призму фемінізму, етики та філософії. Ця авторка доволі рідкісна гостя на українській сцені.

Пане Дмитре, до початку театрального життя ви займалися розробкою комп'ютерних ігор. Чи маєте спокусу вдатися до експериментів на стику офлайн- та онлайн-показів в умовах пандемії?

У Театрі на Печерську, де я поставив "Світ у горіховій шкаралупі", нещодавно я випустив кіберпанк-проєкт за японською мангоюяпонські комікси "Привид в обладунках" або Ghost in the Shell. Це класичний представник кіберпанку, у якому техносередовище мегаполісу формує новий тип існування всіх істот. Гігантський розрив між розвитком оболонки зовнішнього світу і відставанням homo sapiens – це і є кіберпанком, тим, чого не вистачає й що людина хоче повернути.

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Фото з вистави "Світ у горіховій шкаралупі"

Я відчуваю його прояви, коли бачу архітектурні образи Києва крізь вікно маршрутки, стою в заторах, потім штовхаюся у натовпі жахливого метро. Я терплю, тікаю в гаджети, стираю ці півтори години свого життя. А потім буду їхати назад і робити те саме. За добу я просто знищую з пам’яті три години життя. І повертаючись додому на Троєщину, відчуваю дикий дискомфорт – так впливає мегаполіс.

Прямо на питання ви не відповіли, але відчуваю, що розмірковуєте над цим. Скажіть, вистави "Привид в обладунках" та "Світ у горіховій шкаралупі" за Стівеном Гокінгом мають загальне поле режисерських роздумів?

Ідея вистави за твором Гокінга прийшла, коли я перебував у якомусь сумніві про сенси театру, про те, яку енергію він несе глядачеві. Я згадував про свої враження від вистав Еймунтаса Някрошіса та Юрія Бутусова і ясно відчував, що мені подобається в театрі. Так само я згадую про лекції з фізики під час навчання в Могилянці.

Це був космос – настільки цікаво, що іноді замислююся: "Який театр може з цим зрівнятися? Навіщо всі ці потуги на сцені? Лектор виходить, розповідає про чорні діри, і все – аудиторію перевертає".

Як зробити, щоби сцена давала таке живе відчуття зв’язків із навколишнім світом? Такі сумніви підштовхують до нових пошуків.

"Кожен вибір пов’язаний з ідеологією"

Ми традиційно сприймаємо театр як абсолют і віримо, що в нього є особлива суспільна місія. А що, як рух театру уперед місія не менш важлива?

Я прийшов до режисури з іншої професії, в мене немає бекграунду стосовно того, яким "повинен" або "не повинен" бути театр. І я не нав’язую своєї думки. Але якщо впродовж трьох годин перегляду вистави "Герої хаосу" у глядача не виникає бажання погортати повідомлення в мобільному телефоні, тому що на сцені цікавіше, я розумію, що він отримує досвід, який не проміняє на іншу розвагу. Хоча вибір розваг сьогодні досить великий.

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Фото з вистави "Герої хаосу"

Коли Ви говорите про вистави Театру Лесі, в різних дискусіях згадуєте слово "міф". Чим він вам цікавий?

Міф має цінність як момент, як досвід проживання часу і простору. Це не історія про Зевса або Афродіту, швидше йдеться про якісь ритуали, обряди, ідеології, що так чи інакше просякають життя сучасної людини. Скажімо, холодна і страшна зима. Що вона означає для героя, який живе всередині міфу, коли єдине, що відокремлює його від темного світу – комора з їжею?

Коли вона закінчиться або не закінчиться – невідомо, тому що немає годинника, немає google-календаря й немає прогнозів – нічого немає. Є страх, що зима вічна, і розуміння того, що за це відповідають певні сили, на які ніяк не можна вплинути. І є надія, що зима закінчиться, і для того, щоби це сталося і якісь добрі сили перемогли, ти чи герой готовий на все. Ситуація і стан, коли людину відділяє від смерті надлюдське зусилля, – це і є міф. І тільки потім усе, що відбувається, трансформується в певну історію.

Здається, в описаному сюжеті є важливий момент: якщо ти хочеш вижити, необхідно взяти на себе відповідальність. І не виключено, що герою доведеться обирати, хто стане жертвою, як у фільмі "Вбивство священного оленя".

Безумовно. Коли наступного дня після прем’єри "ФілоктетаФілоктет. Античний рейв" – вистава, поставлена Захоженком на сцені Театру Лесі Українки у Львові у квітні 2020 року.", який вразив мене потужним сплеском енергії, я випадково опинився біля собору, де відбувалося відспівування померлих, то відчув дивний резонанс: за ритмом і формою ця дія відтворювала той стан, що був у мене на виставі.

Чому Філоктет? Не Одіссей або Ахіллес?

Одіссей – ідеологічно заангажована персона, Філоктет – його антагоніст, а Неоптолем, син Ахіллеса – чистий аркуш. Значною мірою п’єса про сучасність, про ситуацію, коли вибір робити необхідно. І якщо до 2014 року ще можна було не цікавитися політикою й не займати жодної позиції, дедалі такої можливості ставало все менше: вибір робити необхідно. А кожен вибір пов’язаний з ідеологією.

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Фото з вистави "Герої хаосу"

Можливо, трагізм сучасної людини в тому, що в неї практично не залишилося свободи вибору. Театр також відгукується на цей біль. Що ви думаєте про трагедію на сучасній сцені?

Для того, щоби сформулювати складну думку, потрібно поставити виставу – це й буде висловлюванням-роздумом. Я вважаю, у нашого театру наразі немає вибору не пропонувати складний діалог глядачу. Ми не можемо бути у шкарлупі й говорити: "Ми бачимо театр таким і будемо робити й говорити те, що подобається нам".

Театру Лесі Українки необхідні серйозний діалог і сучасна драматургія, тому ми практикуємо разом з акторами колективне дослідження, роботу з тілом і емоціями. У наших виставах перемішане і смішне, і трагічне, але іронія залишається метапозицією відносно того, що ми робимо.

"Насилля в театрі зараз актуальне в контексті воєн та харасмента"

Щодо теми насилля: схоже, жоден театр більше не уявляє себе без неї. Як ви дивитеся на цю тенденцію?

Насилля як інструмент роботи з глядацькою увагою – це одне. А якщо говорити про тему насилля в театрі – зараз це актуально в контексті воєн, соціальних конфліктів, харасмента та інших явищ: так ми живемо у XXІ столітті.

Насильством можна вважати й повільну дію зі статичними фігурами у Роберта Вілсона, коли людина звикає до темпоритму й поступово занурюється в абсолютно інший світ. А після вистави реальність опиняється під питанням "де смисли?". Вони народжувалися там, на сцені. Я сам усе це відчув, коли дивився роботи Вілсона наживо.

"Герої хаосу" починаються з потужного звуку і крутого рейву. Перші 15 хвилин глядач сидить, дивиться і слухає музику. І звісно, що хтось може сказати: "Піду-но я в інше місце". Але завдяки драйву здебільшого глядачі занурюються в транс і подальші дії вистави сприймають не так, якби ми розповідали історію з першої сцени.

Для державного театру "Герої хаосу" за темами та естетикою – досить рідкісне явище і складна робота. Ми не знаємо, якою буде подальша доля цього проєкту, можливо, потрібно шукати нетеатральну публіку. Але сподіваюся, що глядач на виставу піде.

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Фото з вистави "Герої хаосу"

Де знайти таку публіку, якщо навколо кожного театру сформувалося своє середовище поціновувачів?

Можливо, потрібен розумний маркетинг. Але проблема в тому, що в театральній справі рекламні бюджети складають 1% від продакшена, що мізерно мало для розгортання серйозних кампаній. Ну і, гадаю, що необхідне розуміння того, як просувати проєкти, які є альтернативою традиційним підходам.

Свою лекцію, присвячену сучасному театру, на одному з воркшопів я почав із демонстрації добірки контенту – культурної "бази", з якою глядач XXI століття приходить до театру. Але якщо відкрити Google і подивитися на список того, що пропонують театри конкретного міста, ми побачимо міжпланетний розрив між інтересами публіки й тим, що пропонується на сценах.

Вже друге століття поспіль кіно основний конкурент театру за увагу публіки, і поки що кращого оповідача історій не знайшлося. Чи історія не найсильніша сторона театру?

Мабуть, театр ближчий до того хвилювання, яке відчули перші глядачі фільму братів Люм’єр про прибуття поїзда. Якщо я приходжу в кінотеатр, у мене є певні очікування, і я не заперечую, що польоти драконів чи боротьба хоббітів – вигадка.

Я прийшов за ілюзією й отримав те, на що очікував. А коли я приходжу до театру, мені незрозуміло, чому вихід актора зі словами "Я - Гамлет" має мене настільки вразити. Тільки тому, що це Шекспір?

Режисер Дмитро Захоженко: "Не розумію, чому вихід актора зі словами "Я – Гамлет", має мене вражати"

Режисер Дмитро Захоженко

Одного разу я брав участь в імерсійній виставі Remote XУ імерсивному театрі глядачі можуть ходити від однієї сцени до іншої, гуляти містом, брати участь у діях разом з акторами за франшизою Rimini Protokoll і спостерігав, як люди усвідомлюють силу емпатії під час зустрічі зі стражданням і довірою іншого.

За час вистави-прогулянки містом учасники зрозуміли щось важливе про своє життя, і в кінці вони почали плакати та обіймати одне одного, а перехожі, що були свідками цієї сцени, аплодувати їм на знак підтримки.

Таке переживання вистави в собі, досвід співбуття та перформативного переосмислення простору дійсно змінює глядача. Тому я впевнений, що класний театр не можна порівняти ані з кіно, ані з чимось іншим: він дає людині унікальний емоційний досвід.

Читайте також

"Дупа шиншили, є-є...". Вистава з чудернацькою назвою про безмежність свободи та людяності

Можливо, нам не потрібно грати Брамса? Як змінити ситуацію з інклюзивним мистецтвом в Україні

Які прем'єри готують репертуарні театри України на початку 2021 року

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше