Світлана сидить у мікроавтобусі й не відводить очей від вікна. Вона дивиться, як бус мчить трасою повз соняшникові поля, кольорові паркани сільських домогосподарств і людей, що прибирають біля власних хвірток. Світлана намагається сховати сльози, але тремтячий голос її видає.
У серпні 2024 року Світлана остаточно покинула свою домівку в Покровську й евакуювалась у Межову на Дніпропетровщині. Жінка — одна з 4602 переселенцівВідповідно до даних Дніпропетровської ОВА. Межівської громади, які тікали від війни з окупованих регіонів. Уже в липні 2025-го Світлана спакувала речі, які лишилися після першого переїзду, відправила їх поштою до родичів у Кіровоградську область і знову подала заявку на евакуацію до благодійного фонду "Схід SOS". Тепер вона двічі переселенка.
— Які щасливі люди, що живуть у власних хатах, поливають квіточки, щось садять, — каже Світлана. — Чи могла б я колись подумати, що буду цьому заздрити?
Від Межової до лінії фронту станом на серпень 2025 року залишається менш ніж 20 кілометрів. Як відбувається евакуація з міста — у репортажі Суспільного.
Євген і його син Владислав працюють у благодійному фонді "Схід SOS" з початку 2023 року. Обоє все життя живуть у Дніпрі. Коли почалося повномасштабне втогрнення, їхній будинок фактично перетворився на невеликий тимчасовий пункт для різних людей, які тікали від війни. Спершу до "Схід SOS" долучився Владислав, а згодом залучив у команду й батька, який повернувся в Україну з-за кордону.
— Коли я прийшов у фонд, син мені зразу сказав: "Па, нарощуй шкіру", — каже Євген. — Доводилося допомагати різним людям. Багато хто на момент евакуації тижнями вже жив у підвалах без води й електрики, в основному це старенькі. Найстрашніший запах — це не сміття. Це запах гангрениХвороба, спричинена змертвінням (некрозом) частин тіла чи органів.. А людям помагати треба всім.
До 2025 року Євген і Влад евакуювали людей із Донеччини, після Курської операції — із Сумщини, а тепер — і з рідної області.
— Раніше для нас було нормою заїжджати в 5-кілометрову зону [від лінії зіткнення], навіть якщо там сильно неслося, — каже Владислав. — Зараз дрони дуже змінили цю історію. Броньованого автомобіля фонд досі не має, тому ухвалили рішення трохи змістити лінію нашої присутності. Особливо після того, як у Торецьку постраждала наша евакуаційна команда. Нещодавно ми їздили на евакуацію в село Коломийці Синельниківського району. Ніби все було спокійно — але там є міст, важливий логістичний маршрут. Гатили по тому селу так, що ОВА оголосило про обовʼязкову евакуацію. Хоча зазвичай на ці процеси державним структурам більше часу — коли треба на позавчора, оголошують післязавтра.
Поворот на Межову — задовго перед відомою покровською стелою "Донецька область". Ще місяць тому на цій дорозі був жвавий рух. Тепер війна підкотилася до адмінмежі Дніпропетровщини й Донеччини так близько, що ані стелу, ані дорогу не впізнати: усе затягнуте антидроновими сітками, на вʼїзді в Донецьку область майже немає автівок — а ті, що є, намагаються довго на одному місці не затримуватися. Яскравий автобус із величезним написом "Евакуація" на боці їде з Дніпра до містечка Межова трохи більше двох годин.
— Цю машину ми в організації називаємо альфа-бас, — жартує Влад. — Це перший автобус, який для "Схід SOS" передали західні партнери для евакуації цивільних. Він херачить із 2022 року, й на моїй памʼяті ще жодного разу не заглох десь у полі.
"Схід SOS" проводить повний цикл евакуації. Це означає, що людину не просто вивозять із зони бойових дій будь-куди в безпечне місце. Спершу людина потрапляє в тимчасовий притулок. Після цього працівники фонду, які займаються логістикою, підшукують житло для переселенців далі за маршрутом: у тимчасовий притулок приїжджатимуть наступні евакуйовані і їм теж потрібно місце.
— Просто вивезти людину з прифронта — це десь відсотків 25-30 усього процесу, — каже Владислав. — У нас у фонді все йде комплексом — від моменту прийому заявки до моменту, як людина устаткується на новому місці, її супроводжують працівники фонду. Бо люди виїжджають, у них мінімум речей, документи можуть бути десь під завалами, а їм треба допомогти оформити виплати. У багатьох проблеми зі здоровʼям, бо в 99 відсотках випадків медицина в прифронтових районах дуже просідає. Люди можуть самостійно вже в Дніпрі, наприклад, вирішувати якісь проблеми в лікарнях — але не всі знають, що деякі операції в лікарнях у нас безкоштовні. Їм треба помічники, щоб, знаєте, в держструктурах лампочка загоралась.
Пріоритет евакуації — сімʼї з дітьми й люди похилого віку. Однак, якщо фонд допоміг людині з евакуацією, а вона з якихось причин повернулась на прифронтову територію, вдруге волонтери заявку не приймають. Виняток — люди, яких раніше вивезли на умовно безпечну територію, а тепер вони знову потребують евакуації.
У Межовій липнева спека, над містом висять дощові хмари. Евакуаційна машина заїжджає в приватний сектор. Тут у сусідніх будинках живуть родини Валентини й Світлани. Обидві — переселенки з Покровська. У них немає великих валіз чи торб. Більшість речей лишилися ще в Покровську. Решту відправляли поштою з Межової, перевозили причепами, вивозили самостійно. І Валентина, й Світлана евакуюються заздалегідь, бо вже втрачали дім.
Валентина жила у Шахтарському районі Покровська й виїхала ще 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення. Світлана теж спершу виїхала, тоді повернулася через роботу. Працювала фармацевткою. Остаточно покинула рідну домівку в серпні 2024 року, коли почався активний наступ російських військ на Покровськ.
— У нас почті нема нічого, понімаєте? — вигукує Валентина. — Думали, що вернемося ще туда. А тепер у Покровську все згоріло вже. Моя хата згоріла.
— Подали ми документи на компенсацію, — продовжує Світлана. — А нам прийшла відповідь: ваша справа призупинена, бо через бойові дії не може туди заїхати група для оцінки пошкоджень. І всьо.
— А там будинок розбили. Шо неясно? Так, моя квартира ще стоїть, просто все згоріло. А в Світлани вже і дім завалений.
— У Покровську залишилося багато наших знайомих, сусідів. Батьки подруги залишилися, — говорить Світлана.
— ОліІмʼя змінене.? — уточнює Валентина. Світлана киває мовчки.
— Дуже багато людей нікуди не їде, бо не мають за що зняти житло, — каже Валентина. — У подруги батька пенсія 3 тисячі гривень, мати ще на пенсію не вийшла. Житло в Первомайську зняти — 10 тисяч гривень, у Дніпрі ще дорожче.
— Є люди, яким дали безкоштовно житло на три місяці. А що далі робити? — запитує Світлана. — Далі квартиру самим шукати. Якщо це старші, то вони бояться. Роботи немає. Нам було дуже шкода відтіля їхати, з Покровська. Шкода було те бросать, де все своє. А зараз, що нам уже втрачати? Тільки оце нерви мотають, що тієї бумажки немає, іншої бумажки нема. А так, шо вже.
Світлана відвертається до вікна й далі вже пасажири їдуть мовчки. Скільки є таких людей, які раніше виїхали з Покровської громади в Межівську, а тепер евакуюються повторно — підрахувати складно, оскільки цю інформацію в ОВА не збирають. Щоб зʼясувати це, Суспільне подало запит до Межівської адміністрації та очікує на відповідь.
У Межовій Влад і Євген підбирають ще Людмилу й Віру — дочку і матір, яким треба допомогти дістатися на потяг. Людмила вирішила вивезти літню матір, бо вибухи погано впливають на здоровʼя старенької Віри. Вони теж мало говорять. Тільки коли чути віддалені вибухи, всі заглядають у вікна — це грім чи обстріл? Обстріл, але десь далеко.
— Ми в ту ж Межову й Межівський район у 2023-2024 роках вивозили людей із Донеччини, — каже Влад. — У мене особисто були думки, що таке може бути, що вивозитимемо і з Дніпропетровщини вже. Чи торкає мене те, що ми тепер евакуюємо людей з рідної області? Не знаю, як підібрати слово, яке правильно це все передає…
— Війна, — допомагає сину підібрати слово Євген.
