Нещодавно парламент визнав Революцію Гідності історичною подією та одним з ключових моментів українського державотворення. Наприкінці лютого в Україні згадують завершальний та найтрагічніший етап цієї події.
"20 лютого протестувальники перейшли в наступ, силовики ж отримали зброю з бойовими набоями. Масові вбивства мали місце на вулиці Інститутській, де по євромайданівцях з дерев'яними щитами стріляли на ураження професійні снайпери. Жертвами протистоянь стали понад сто учасників протесту, які увійшли в історію як "Небесна сотня" (с). Цей абзац зі шкільного підручника з історії України для 11 класу не відображає навіть десятої долі того, що відбувалося на Майдані та прилеглих до нього центральних вулицях Києва взимку 2014 року. Авторки Суспільного Анна Єресько та Олена Зашко "розклали" слово Майдан на шість літер. Кожна з них — це окрема історія спогадів про Революцію Гідності.
"М". Мати
Ірина Гурик, мати Героя Небесної Сотні Романа Гурика
Мати Героя Небесної Сотні Романа Гурика Ірина — гарна, відкрита та дуже жвава. Говорити з нею легко і цікаво: вона дотепно жартує, емоційно щось розказує. В Івано-Франківську її знають, мабуть, всі: місто не таке вже і велике, а Герой Небесної Сотні — її малий Роман, тут один. Ірина пильнує свої слова та дії, бо вважає, що має відповідати рівню геройства свого сина.
Романові було 19, він фарбував волосся в зелений колір, бив собі татуювання і багато думав про те, як влаштовані речі. А 20 лютого 2014 року чотири рази піднявся по Інститутській під кулями, аби допомогти витягнути поранених і вбитих. Під час загострення протистояння у хлопця поцілив снайпер. Тепер іменем Романа у Франківську названо вулицю і ліцей, де він учився, його могила — в центрі міста, меморіальні дошки є і на будинку, де живуть Гурики, і на його Університеті. Так і має бути з героєм, але це якось не в’яжеться із його картатою сорочкою та розкуйовдженими кучерями. Мати Романа хоче, аби школярі, що прочитають про нього в підручниках, пам’ятали його саме таким: "Він був такий, як ти".

В Ірини і Ігоря Гуриків, окрім Романа є ще двоє дітей — дівчата, Христина і Йордана. "Середня і молодша", — каже про них мама. Старшою дитиною в родині лишився Роман, і це вже не зміниться ніколи. Доньки ростуть, в Ірини є чим займатися, ще й робота вимагає чимало уваги. Каже, що так і пережила це пекло в 2014-му: не було коли заглиблюватися в прірву величезного горя, що впало на родину разом із геройським званням.
Чи стало Ірині хоч трохи легше за ці сім років? Жінка дуже шкодує, що людство ще не винайшло якоїсь чарівної таблетки, що може стирати пам’ять. Ірина ховає свій біль у спеціальну шафку, у "внутрішній сейф", який краще ніколи не відкривати. І такі ж шафки мають всі її рідні — чоловік, батьки, доньки. "Іноді дзвоню мамі, і чую, як на фоні в неї лунають постріли. Значить, вона сидить і передивляється відео. І я одразу їй: так, зібралася, давай щось робити. Отак ми всі одне одного підтягуємо", — каже Ірина.

"А" — Активістка
Олександра Матвійчук, координаторка "Євромайдан SOS"
Парадоксально, але одна з найактивніших учасниць Революції Гідності, правозахисниця та координаторка огранізації "Євромайдан SOS" Олександра Матвійчук, жодного разу не була на Майдані під час протестів. За словами жінки, на це просто не вистачало часу, оскільки фактично цілодобово доводилося працювати зі справами побитих, ув’язнених, зниклих безвісти, а потім і загиблих.
"Дійти до Майдану з офісу, розташованого в центрі, не було жодної змоги", — розповідає Олександра.
Вона згадує, що у ніч із 29 на 30 листопада 2013 року, після побиття студентів, вони разом із колегами стрімко розвернули платформу, що надавала юридичний захист усім постраждалим від дій силовиків чи "тітушок" майданівцям.
"Це при тому, що тоді серед нас не було жодного адвоката", — додає Саша.
За її словами, бажаючі безоплатно допомагати моментально знайшлися. Почала працювати гаряча лінія і "Євромайдан SOS" був на зв’язку постійно. Відповідати всім — це була принципова позиція, навіть на повідомлення "Щоб ви здохли!" активісти відповідали: "Дякуємо за інформацію!".

Дічина згадує, що коли напруга між силовиками і мітингувальниками зростала, на гарячу лінію починали дзвонити люди, яким було страшно. Тоді в офісі "Євромайдан SOS" з’явилася психологиня: "Одного разу вона кілька годин поспіль говорила із вагітною дружиною побитого активіста в Дніпрі, який був у комі, а жінка в розпачі хотіла вбити себе".
У ті часи було багато дзвінків та прохань про допомогу, Олександра майже цілодобово говорила із родичами загиблих і викрадених майданівців.
"Після Вогнехрещі на Грушевського я втратила здатність спати взагалі. Аби якось заспокоїти себе, придумала і оповідала собі таку "казку": раптом приходять білі добрі вовки і "Беркут" розбігається, - розповідає правозахисниця. - Хоч я і не була на Майдані тієї зими, кілька років після нього я старанно обминала це місце. Мені було просто боляче тут проходити".
"Й" — Йолка
Андрій Дубчак, кореспондент "Радіо Свобода"
"Це було смішно, бо європейські прагнення українців намагалися перекреслити йолкою", — весело згадує Андрій Дубчак, військовий кореспондент, перший стрімер Майдану, а до того ІТ-шник. Андрій — іронічний і дотепний, навіть про серйозні речі розказує трохи жартома. Однак, коли хлопець згадує Майдан, він починає раптово хвилюватися.

Андрій стрімив з Майдану від самого початку, з 21 листопада 2013-го. І хоч багато хто знає його саме через відео з "Маршу мільйонів", яке він зняв, видершись на встановлену владою величезну ялинку 8 грудня, Андрій не вважає це відео своєю серйозною заслугою. "Я зняв його за 15 хвилин за час робочої перерви, — пояснює він. — Далі я стрімив усі головні події Революції Гідності. Були і набагато важливіші кадри2.
На Майдані Незалежності, навпроти Будинку Профспілок, в Андрія є улюблене дерево. Сидячи на ньому, Андрій стрімив штурм Майдану силовиками 11 грудня. Таких пам’ятних місць у центрі Києва в Андрія кілька. Одне з них — вулиця Інститутська в районі верхнього виходу з метро Хрещатик. Саме тут 18 лютого Андрій побачив перші тіла загиблих, що лежали просто на землі. Саме цей момент вразив Андрія більше, ніж усі його подальші відрядження в зону бойових дій на Сході.
Після Революції Гідності Андрій змінив професію. Колишній ІТ-шник навесні 2014-го поїхав у Крим, потім в Донецьк, а згодом став військовим кореспондентом із постійними виїздами на фронт. А починалося все колись із Йолки — дотепного символу Євромайдану.
"Д" — Двобій
Андрій Преподобний, колишній міліціонер, нині — представник Уповноваженого ВР з прав людини в Рівненській області
До Революції Гідності Андрій був звичайним міліціонером. Працював слідчим, був частинкою великої системи, недоліки якої, звісно, бачив, але не дуже переймався через них. Йому було добре, він не цікавився політикою, і про Майдан дізнався, коли вперше заступив туди на службу – його відправили до Києва підсилювати основні підрозділи. Охорона громадського порядку не входила до списку службових повноважень Андрія, однак наприкінці листопада в центр столиці стягували всі міліцейські сили. Так Андрій опинився на Майдані з боку силовиків.

Побачивши відео розгону студентів 30 листопада, Андрій був шокований. "Я не думав, що в нас є підрозділ, готовий на таке, честно", – зізнається він. Наступного дня Андрій був на Михайлівський площі, не на службі, а просто серед людей. Тоді він ще сміливо розповідав усім, що працює в міліції, і не мав гадки, що скоро йому доведеться обирати сторону серед зростаючого протистояння, яке згодом перетвориться на справжній двобій.
Андрій зрозумів, наскільки все серйозно, коли 1 грудня протестувальники захопили КМДА. Він прийшов туди, як цивільний, і йому сподобалося, як налаштовані люди, як вони спілкуються між собою, як організовано штаб. Але скоро він опинився в міліцейському очепленні у внутрішньому дворику КМДА, і в його бік полетіли перші камені і пляшки. Андрієві пощастило: він не дістав жодної травми за весь час Майдану. "Я добре знав людей, які нікого не били, але їм прилетіло. Звісно, вони теж постраждалі, і про них теж треба говорити. Якщо вони цього хочуть, звісно", – говорить Андрій.
Чоловіку довелося бути з обох боків барикад, і своїм він почувався більше на Майдані, аніж серед колег. "Я не буду бити людей, навіть якщо мені буде такий наказ", – вирішив він для себе. Про його "промайданівську" позицію доволі скоро дізналося керівництво. Андрій був готовий до звільнення, але звільнятися сам не хотів, побоюючись лишитися без роботи. Його життя стало подвійним: вдень він був у міліцейському очепленні, а вночі йшов на Майдан. "Це був внутрішній розкол, було непросто наважитися на вибір", – згадує Андрій.

Під час Майдану Андрій так і не звільнився зі служби, однак усе, що він там побачив і пережив, змінило його радикально. "Майдан був для мене двобоєм із самим собою. І я думаю, що світла частина мене перемогла", – каже Андрій, посміхаючись. Він уже давно не міліціонер. Після Майдану чоловік почав волонтерити, а нині він є представником Уповноваженого ВР з прав людини в Рівненській області. "Права людини стали для мене пріоритетом після Майдану. Мене розвернуло на 180 градусів. Тепер я дуже хочу допомагати людям".
"А" – арт
Олексій Сай, художник, співавтор "Страйкплакату"
На самому початку Революції Гідності художник Олексій Сай разом із друзями-дизайнерами придумав платформу "Страйкплакат", яка постачала мітингувальникам найвідоміші плакати, як то "Крапля в океані", Янукович із клоунським носом та інші.

30 листопада 2013-го, після побиття студентів, усі були злі і думали про одне: треба щось робити. Така ж думка вирувала і в художньому ком'юніті. Бачачи юрбу людей на Михайлівський площі, художники зійшлися на тому, що цей протест треба стрімко візуально "оформити". Вони вирішили малювати плакати, але швидко зрозуміли, що цього замало.
"Треба було не просто винайти плакат, треба було зробити так, аби ці плакати фізично були в людей вже зранку", – розказує Льоша. Вночі художники малювали плакати, а зранку робили з дощок рамки на довгих ручках, аби роздати їх людям. Тоді ж нашвидкоруч створили у фейсбуці платформу "Страйкплакат", куди потім щодня додавали нові плакати, аби надалі будь-хто міг їх друкувати вже сам.
"Протест швидко обріс візуальними образами і повідомленнями, і вже ні в кого не було сумніву, про що це все. А ми почали займатися іншими справами: ліками, наприклад. Ми живемо в центрі, тому до нас зручно було приходити людям, яких поранили, аби перепочити і оговтатися", згадує Олексій.
Він не вважає свої плакати артом, і справжнім мистецтвом Майдану називає зовсім інші речі: "Можна сказати, що все це містечко – Майдан, – це тотальна художня інсталяція. Ми щодня дивувалися, наскільки вона багатогранна і жива, пластична. Але в неї немає автора. Це як мурашник: він прекрасний, але скульптора, який його створив, немає. Коли все навколо палає, ти розумієш, що це красиво, розумієш, що стріляють, розумієш, що в тебе. Це дуже комплексне відчуття", – посміхається художник.

І хоч Олексій не вважає, що Майдан радикально змінив його, він впевнений, що ті події змінили країну: "Я не про народження нації, мене це мало цікавить. Я про можливість обирати свою долю. Я хвилювався, що нас не вважають за людей".
"Н" – Надія
Оскільки Майдан був місцем і часом великих надій, автори запитали у героїв матеріалу, на що вони сьогодні, через сім років після Революції Гідності, сподіваються.
Саша Матвійчук сказала, що найкращим пам'ятником загиблим майданівцям буде така країна, де в неї і в її організації не буде роботи, бо не треба буде більше захищати людей від репресій влади. І в неї, як і під час Майдану, немає часу на надії, бо забагато роботи. Олексій Сай теж не дуже вірить у надії, бо на його думку, "варто діяти". Андрій Преподобний зізнався, що його майданівські надії поки не справдилися, бо права людини не можуть стати державним пріоритетом усього за сім років. Андрій Дубчак сподівається, що зміни в Україні все ж відбуватимуться як знизу догори, так і навпаки. А Ірина Гурик дуже сподівається, що кожна людина зрозуміє значення слів "свобода" і "гідність", і тоді все точно буде добре. "Це я, може, трохи загналася, – посміхається вона. – Але ж це правда".