19 квітня до Бердичева прибув евакуаційний потяг, яким з районів бойових дій з Донеччини приїхали 26 переселенців. Серед них – 71-річна Любов Приваленкова та її син Олександр, які приїхали зі Слов'янська. Кажуть, що зустріли їх дуже гарно, а проте понад усе вони мріють повернутися назад додому і жити мирним життям.
Житомирщина стала для родини Приваленкових другим місцем, куди вони переїхали зі Слов'янська. Раніше мати з сином уже виїжджали на Львівщину, але, повернувшись до Слов'янська, зрозуміли, що жити там небезпечно.
"Ми дуже вдячні, – каже Любов. – Коли ми були у Львові, нас дуже гарно зустрічали. А тут з нами, як з немовлятами: все організовано, з потягу нас ледь на руках не носили. Не треба було думати, що нам робити: де що брати, що писати. Все роз’яснили і довели. Ми дуже вдячні, бо всі на стресі після цих вибухів у Слов'янську. У мене син на групі, в нього друга неробоча: це психічне захворювання. Коли ми виїжджали з Львівської області, він мене дуже просив: мамо, як будуть бахкати, то ти мене вивезеш в евакуацію? Пів року ми були вдома – свій двір та й зробити потрібно щось посадити, щось зробити. Після цих усіх подій я привезла сина в безпечне місце. Я не можу ризикувати його життям".


50-річний Олександр каже, що вдома у Слов'янську обстріли тривали безперестанку: і вдень, і вночі.
"У нас було вісім прильотів ракет С-300. Тоді загинули 15 людей. Це було днів п’ять-шість тому. Вибух, а потім ще і ще. А потім звістка про загиблих. Це було дуже страшно. До цього так страшно не було, як оце", – пригадує Олександр.

На Житомирщині Любові та Олександру запропонували переїхати до Любара
"Нам сказали, що ми поїдемо в гуртожиток, де буде по дві людини в кімнаті. Думаю, все буде добре", – каже чоловік.

У потязі Любов зустріла свою знайому зі Слов'янська Ніну Довбню, з якою не бачилася 30 років.
"Ми такі раді були, що одна одну зустріли, – говорить Ніна. – Ви уявляєте, що значить своя людина? Хоч є з ким поділитися. Вам не передати цього відчуття, коли вибухає від тебе недалеко, а здається, що тебе знесло і тебе немає. Щоб скоріше це закінчилося, щоб ми повернулися додому. Щоб наші хлопці повернулися живими. Головне, щоб було куди повернутися. Соледар, Бахмут, Мар'їнка, Авдіївка, Маріуполь – немає нічого, знесені з лиця землі".

Як би добре не було на Житомирщині, каже Любов, їхня із сином спільна мрія – повернутися додому і жити далі мирним життям.
"Хоч нас і зустрічають дуже гарно, але ми там прожили, там наше життя, наші батьки. Там наше минуле, і ми хочемо, щоб там було наше майбутнє. Коли ми перший раз були у Львові в евакуації, я Сашку сказала: я мрію лягти у свою землю. І не було іншого бажання: ні їсти, ні пити. Навіть переселенські не оформляла. Кажу: та ну їх! Нас годують безкоштовно, ми живемо безкоштовно. Ще й гроші дають. Не потрібні нам гроші. Я додому хочу і лягти в свою землю. Приїжджайте брати інтерв'ю, коли ми повернемося з евакуації", – говорить Любов.
Що відомо
- На Житомирщину із районів бойових дій евакуаційним потягом приїхали 26 переселенців.
Ще по темі
- Додому вже не повернемося: багатодітна сім’я переселенців з Херсонщини вирішила лишитися в Житомирі.
- Родина переселенців з Херсона: війна зламала наше життя.
- Допомога переселенцям: у Житомирі запрацювала ще одна програма допомоги внутрішьо переміщеним українцям.
- "Допомагаємо таким, як ми самі" – в Житомирі діє волонтерський центр, де працюють переселенці.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах: