У селі Гошів на Коростенщині працює музей історії, де зберігаються близько п'ятисот експонатів. Більшість із них, за словами засновника Анатолія Барановського, належали родині його діда. У музеї зберігаються старовинні знаряддя праці та предмети побуту.
Засновник музею Анатолій Барановський розповів Суспільному, що музей має чотири кімнати. Перша присвячена історії його діда Марочка, в інших зібрані експонати, що розповідають про довоєнний і післявоєнний періоди. Окрема виставка присвячена радіотехніці різних років. Загалом у музеї зберігається близько п'ятисот експонатів. У Будинку культури також зібрали колекцію рушників, картин, серветок і тканих килимів, які виготовили місцеві майстрині. Деяким виробам понад сто років.
«Коли я прийшов працювати завідувачем Будинку культури, розумів, що треба створити щось таке, що запам'ятається на все життя. Я хочу, щоб мої діти й онуки бачили, як люди раніше важко працювали й усе робили власноруч. Ось ці кадубиКадуб — це велика дерев'яна діжка або посудина, первісно видовбана з цілого стовбура дерева, а згодом збита з дощечок-клепок та стягнута металевими або дерев'яними обручами., кошіВеликий плетений або дерев'яний короб, а також особливий тип великого кошика., корзини — усе це зроблено руками», — розказав Анатолій Барановський.
У краєзнавчому музеї історії села Гошів зберігаються знаряддя праці, яким понад сто років. Їх зібрав засновник музею Анатолій.
«Я створив музейну кімнату, присвячену моєму дідові Марочку, щоб пам'ять про нього залишилася в наших серцях і в нашому селі», — сказав засновник музею.
Зі слів Анатолія Барановського, 90% експонатів належали родині його діда. Серед них — ярмо, у яке запрягали волів, ціп, ручні та ножні ступи для обробки льону.
«Дід порівняно з іншими жив заможно, бо працював. Хто працює, у того все є. Дід мав коня, а ще ось це ярмо. Колись коней було дуже мало, натомість тримали волів. У ярмо їх запрягали, щоб тягнути повозки й грабаркиНавісне або причіпне обладнання для мотоблоків і мінітракторів, призначене для згрібання, перевертання та ворошіння сіна.. Мед зберігали в таких бочках. За сучасними мірками, це були вулики. Мій дід теж тримав бджіл. Зберігся навіть його кожух. А це ціп. Раніше молотили ним, без комбайнів. Ось така ступа. Нею били льон. Ступи бувають ручні, а ця — ножна. Ось так обробляли льон. А це жорнаЖорна — це традиційний пристрій або пара плескатих круглих каменів (чи дисків) для помелу зерна, круп та інших твердих матеріалів.. Сюди засипали пшеницю, крутили жорна, і висипалося борошно. А це ручна ступа», — розповів Анатолій Барановський, показуючи експонати.
Засновник музею також розповів історію свого діда, який у молодому віці поїхав на заробітки до Середньої Азії.
«Коли дідові виповнилося 20 років, він уже мав коня. На ньому поїхав до Шикмента в Середній Азії, на території сучасного Узбекистану. Там будували гідроелектростанцію, і він працював на будівництві. Коли заробив гроші, повернувся до свого села й купив наділ лісу в нашому поселенні. Заплатив три тисячі царських рублів — на той час це були великі гроші. Якщо перерахувати на сучасні ціни, то, як я дивився, це приблизно 50 тисяч доларів. Коли прийшла радянська влада, ліс забрали, а худобу передали до колгоспу», — сказав Анатолій Барановський.
Зі слів краєзнавця Анатолія Невмержицького, на території Гошева здавна жила шляхта. Перша письмова згадка про село датується 1494 роком.
«Назва походить від пана Госовського, який відслужив у литовського князя й отримав грамоту, що підтверджувала його право володіти цим селом. Він був тут у центрі поселення. Спочатку виникли три будинки, або три "дими", як зазначено в документах. Це сталося приблизно 1494 року — саме тоді з'явилася перша письмова згадка про село. Так усе й почалося. Бідні шляхтичі, які не мали роботи, почали оселятися за містами», — розказав краєзнавець.
Анатолій Невмержицький розповів, що у 1920-х роках у селі почалося розкуркулення. Це була політична кампанія радянської влади проти селян, яких оголошували «куркулями». У них конфісковували майно, землю, житло та худобу.
«Коли прийшла радянська влада, там одразу зрозуміли, що щось не так. Почали називати людей кулаками, тобто куркулями, і розкуркулювати їх. У 1920-х роках це відбувалося повільно, але вже в 1930-х роках людей почали переслідувати й забирати в них землю. Тих, хто чинив опір, відправляли до таборів», — сказав Анатолій Невмержицький.
Раніше Суспільне розповідало про історію родини Анатолія та Лідії Барановських, які живуть у селі Гошів Овруцької громади Коростенського району. У 90-х роках ХХ століття тут жили більше тисячі людей, нині їх лишається трохи більше 300.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
