Захар Маковський — начальник штабу 13-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. З 2015 по 2017 року брав участь в антитерористичній операції. З 25 лютого 2022 року служить у Збройних силах України. До повномасштабного вторгнення Захар Маковський обіймав посаду директора Пластового молодіжного центру в Житомирі.
В інтерв’ю кореспондентам Суспільного Захар Маковський розповів про службу у десантно-штурмових військах, бої на Запоріжжі, Курську операцію та особливості війни з Російською Федерацією.
Пам'ятаєте початок повномасштабного вторгнення, перші бойові дії, перші виїзди, ваші бойові завдання?
Декілька днів в пункті постійної дислокації, переміщення в зону бойових дій, безпосередньо в Донецьку область, там, де батальйон на той момент тримав оборону з жовтня 2021 року. Брав участь у бойових діях в Донецькій області, в обороні. Далі виконував завдання в Харківській області. Перші бої відбулися в складі 13-го батальйону в Харківській області.
Що це за операція?
Батальйон виконував бойове завдання з оборони шляху від Ізюма до Слов'янська. Тоді угрупування противника намагалось прорватися до Слов'янська. В цьому полягало завдання від березня до серпня 2022 року. Складних моментів було багато, оскільки в той момент Збройні сили України не були ще наповнені мобілізованими військовослужбовцями. Ми були в меншій кількості на будь-якому напрямку. У цьому була складність. Плюс велика перевага противника у всьому: техніці, озброєнні, авіації. Все, що на той момент допомагало — це висока навченість особового складу, тому що основу складали контрактники і оперативний резерв військовослужбовців, які мали досвід участі в АТО.
Ваша роль полягала у керуванні чи ви долучались безпосередньо до бойових дій?
Брав участь разом зі своїми військовослужбовцями в контрнаступальних діях, в обороні. Коли ти командир взводу, немає такого, що ти десь здалека командуєш. Разом зі своїм бойовим складом брав участь у виконанні завдань.
І разом з ними опинялися під атаками армії РФ та отримали поранення?
Так. Я отримав поранення 29 березня 2022 року. В нас була задача по обороні траси Ізюм-Слов'янськ від наступу противника. Ми здійснювали певні заходи, щоб зайняти певні лісосмуги, щоб не допустити подальшого просування противника. Зважаючи на те, що у противника була велика перевага в бронетехніці, тоді з нашого боку воювала піхота проти їхньої техніки. Так ми зазнавали втрат доволі сильних. На момент відступу з поля бою нас відрізали, не давали можливості відступити. Я на власні очі побачив, як добивають наших поранених. Ми пробували прикинутись мертвими, щоб не здатися. І коли росіяни вже підходили до нас, я наніс вогневе ураження. Був екіпаж танка противника і одного вдалось вбити. В іншого я не попав, в мене заклинив автомат. Тоді це все були секунди.
2024 рік, літо, Курська операція. Як ви долучилися до неї і як пам'ятаєте її початок?
Наш батальйон, наша бригада залучилась для наступальних дій вже в другому ешелоні. Це було явно щось нове. Для багатьох це було несподівано і тяжко через те, що все-таки це наступальні дії, які відбуваються на території противника.
Що би там не казали, що та частина, на якій ми наступали, це етнічні українські землі, мало хто мислить такими категоріями. Хоча воно відчувалось насправді. Якщо подивитись на "рускую глубінку" і територію, яка там була, це різні речі. Коли заходиш на ту територію, дивишся, які там будинки, як люди ставляться до садків, все таке, як ми знаємо в себе — от це все таке саме. Було більш дискомфортно, ніж завжди, бо все-таки відчуття того, що ти будеш на території противника. Свої землі відчуваються по-іншому. Без різниці, це Харківщина чи Донбас, чи Запоріжжя. А от там було психологічне відчуття якесь не таке.
З чим там зіштовхувались?
Населення, яке там — крайні років 90 під чіткою політикою зросійщення, попри те, що походження у них українське. Сучасні засоби інформації російські на наших людей, навіть, впливають, не те, що там. В них просто ширма і все.
Вони напряму протидіяли вам? Заважали, диверсії влаштовували?
Ні. Такі випадки я не пам'ятаю, щоб були. Просто був психологічний ефект, враження, що може таке бути. По факту, люди, як люди. Деякі люди вороже ставилися, деякі нормально ставились. Просили допомоги, наші військовослужбовці допомагали, ділилися продуктами.
Пам'ятаю був випадок, що наші забезпечили стару бабулю препаратами. Чи вона діабетик, чи щось таке, що вона б без них не могла б протягнути довше. Плюс евакуйовували дітей. З нашого боку ми робили все, як цивілізовані військовослужбовці нормальної європейської країни. На жаль, про противника такого сказати не можу. Якщо ми стараємось не наносити вогневе ураження по цивільному населенню, якщо ми бачимо, що це цивільне населення, то противник не розбирає. В нього цивільне, своє, не своє — без різниці. В принципі, що й військовослужбовці.
З ким на території Російської Федерації зіштовхнулися? Що це були за національності? Найманці? Кого там зустріли?
В росіян там завжди "солянка". Окрім того, що потім довезли корейців (мова про військовослужбовців з Північної Кореї — ред.), то самих росіян було різних: сухопутні їхні частини, флот, морська піхота. А національностей у них там більше 100-а, тому нема такого, щоб були з певного регіону. Особисто з корейцями я не зіштовхувався. Бачив їхні дії з неба, зі "стрімів". Це підготовлені військовослужбовці і вони дуже швидко вчаться. Вони заражені пропагандою. У них немає такого, щоб здаватися.
Яка їхня реакція на присутність українських військовослужбовців на території Російської Федерації?
Сама задумка Курської операції була в тому, щоб вдарити по їхній "величі", окрім самого безпосередньо військового замислу, щоб відволікти їхні сили, щоб вони не могли на інших напрямках на території України проводити активніші наступальні дії. Але психологічний ефект був, навіть, цінніший.
Війна дронів в нас уже не перший рік, але хотілося б дізнатись вашу думку і позицію щодо участі піхоти і штурмовиків. Наскільки їхній внесок — вагомий для досягнення результатів?
Я розумію, що цивільним людям, які дивитимуться це, хочеться почути заспокійливу річ, що якщо не сьогодні, то завтра буде війна дронів і піхота вже не буде треба, і не треба буде ризикувати людьми. Але в найближчому майбутньому цього точно не буде. Будь-який вогневий засіб, дрон має обмеження. Не має обмежень тільки людина. Так виходить. В якихось умовах не можна застосовувати дрони, в якихось не можна застосовувати артилерію. Зрозуміло, що особовий склад в якихось умовах також не можна застосовувати, але ці умови значно ширші, коли їх можна застосовувати. І досвід цієї операції показує те, що знищення противника нашим підрозділом значно вище, значно більше зробила піхота безпосередньо в контактних боях.
Ви маєте бойовий досвід за часів антитерористичної операції. Але чи є ще у вас досвід, який знадобився на війні, наприклад, ваша залученість до Пласту?
Це самовиховна система, неформальне виховання. Прописані певні алгоритми, певні правила, які ти собі почепив поруч із дзеркалом. Якщо ти певних принципів дотримуєшся, працюєш над собою, розвиваєшся, з часом ти станеш кращим. Основна задача — щодня робити все, щоб ти став кращим. Це мені допомогло, тому що для мене було знайомо багато речей, які для когось стали великою складністю на бойовому шляху. Коли ти не можеш фізично вивезти те, що відбувається, на самому характері це зробити важче. Характер, звичайно, вирішить, але якщо фізично легко, то ти просто про це не думаєш.
Якщо була б змога повернутися повноцінно до цього руху, що б ви зі своїм бойовим досвідом могли дати Пласту?
Дай Боже дожити після війни. Треба певний період просто забутися. Людина має відновитися, тому що є дуже велике виснаження. Як би там не було, на кожного воно по-різному впливає. Участь у бойових діях, поранення, загибелі побратимів, критичні проблеми в родичів, сім'ї. Треба спершу відновитися, забути за це, стати нормальною людиною, скажімо так. Я би актуалізував і акцентував підготовку, розвиток молоді у безпілотній складовій, технологіях. Щоб люди вчили в школі, поза школою, в університетах, особисто вивчали технології, тому що так чи інакше це один із важелів, які нам допомагають давно і допоможуть в подальшому. Якщо в цій війні нам не вдасться знищити росіян, в принципі, як суб'єкт політичний, то наступна війна колись буде, і технології вже мають бути на тому рівні, щоб ми геть мінімізували втрати людей.
Щодо порівняння нас з росіянами: патріотичне виховання, підготовка молоді й дітей — на вашу думку, хто виграє і чи варто українцям звернути на це більше уваги?
Порівнювати потрібно, тому що завжди треба аналізувати і оцінювати противника. Треба до нього ставитися серйозно, тому що такого серйозного противника в нас, в принципі, ніколи не було. Не те, щоб ми з кимось воювати хотіли, але це перманентний ворог. Ми геть працюємо в різних площинах.
Хто б що не казав, ми — демократична країна. У нас апріорі неможливий підхід до виховання і підготовки молоді такий, як в росіян. Вони — щось середнє між авторитарною і тоталітарною державою. У них все чітко по вертикалі працює, у нас це неможливо. А у них неможливо так, як у нас. Їм цього і не треба. У цьому плані у них перевага. Вони можуть у більш швидкий термін залучити більше ресурсів командним способом. Одне діло, коли це працює по горизонталі знизу, коли люди самі добровільно збираються, є лідери громадської думки, є політичні партії, які свій електорат мобілізовують, є громадські організації, але це відбувається знизу. І воно перетворюється у величезний активний рух. А інша справа, коли пішла рознарядка зверху, зігнали бюджетників на автобус — вперед.
Але ми до них не дорівняємося ніколи, тому що ресурси їхньої економіки, поки наші сили СБС (Сили безпілотних систем — ред.) не вкоротили їх, все одно більші. Я думаю, що всередині десь дуже глибоко ще з "совкових" часів є своя думка на щось, але вони її ніколи не покажуть. І їхня проблема в тому, що вони будуть виконувати те, що каже їхнє політичне керівництво, військове керівництво, через те, що вони заражені своєю ж пропагандою імперською. Вони живуть в ілюзії дуже тривалий час, сотні років, і їм зараз визнати, що вони неправі — це перекреслити всю свою історію, яку вони собі уявляють, і визнати себе недоумками.
Нам із цим всім що робити?
Те, що ми робимо. Ні в якому разі ніколи не погоджуватися з ними на угоду, якщо це не вигідні умови для нас. Жодних територіальних поступок — це 100 відсотків. Вони це вважатимуть слабкістю. Це навпаки буде їх активізувати до подальшої війни. Ні в якому разі не здаватися, незважаючи, чи хтось нас підтримує, чи не підтримує. Ми можемо більше, ніж ми думаємо насправді.
Просто люди втомлюються, військові втомлюються. Важливо, щоб працював тил, і військо працювало разом, пліч-о-пліч. Якщо військо знищує противника для того, щоб люди в цивільному житті могли не просто жити, а щоб вони могли розвивати країну. Не буде такого, як колись там казали: "Хлопчики вернуться — порядок наведуть". Такого не буде. Хлопчики коли вернуться, то з ними треба буде ще нормально працювати, щоб адаптувати до цивільного життя. В кожного будуть різного роду проблеми, фізичні, психологічні.
Повну версію інтерв’ю із Захаром Маковським, начальником штабу 13-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади та директором Пластового молодіжного центру в Житомирі, дивіться на ютуб-каналі Суспільне Житомир.
В жовтні 2022 року кореспонденти Суспільного в інтерв'ю із Захаром Маковським говорили про підготовку до повномасштабної війни, навички, які найбільше знадобилися під час бойових дій, про його поранення та ситуацію із забезпеченням фронтів. Влітку 2025 року військовослужбовця 13 окремого десантно-штурмового батальйону з Житомира капітана Захара Маковського нагородили почесною відзнакою Головнокомандувача ЗСУ — нагрудним знаком "Сталевий хрест".
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
