Роман Бойченко — ветеран російсько-української війни. Родом з Бахмута, з Донеччини, нині проживає в Житомирі. Свій шлях у війську розпочав у 2017 році в десантно-штурмових військах. Служив у 199-му навчальному центрі ДШВ, пізніше у 81 бригаді. У 2022 році отримав поранення, відтоді переніс 15 операцій.
В інтерв'ю Суспільному Житомир Роман Бойченко розповів про дитинство і захоплення, свій військовий шлях, поранення і реабілітацію та про те, чим би хотів займатися у житті.
Розкажіть про свій шлях у війську, із чого він почався та яким був.
Мій шлях у війську почався ще у 2017 році, так як я родом з Донеччини, місто Бахмут. У той час уже проходила антитерористична операція. Будучи на Донеччині, я бачив те, що там було. На фоні своїх патріотичних поглядів я вирішив піти на службу.
Пішов в десантно-штурмові війська. Після трьох місяців загальновійськової підготовки я лишився в 199-му навчальному центрі ДШВ. Дуже багато часу займався спортом. Паралельно навчався, проходив фахову підготовку і тренувався. В подальшому начальник фізичної культури і спорту запропонував мені лишитися в навчальному центрі у якості інструктора. Я чемпіон ДШВ з рукопашного бою і призер кубку СенюкаТарас Сенюк – український військовослужбовець, десантник, полковник Збройних сил України. Герой України (посмертно). Народився 22 червня 1980 року в місті Коломия на Івано-Франківщині. З 2001 року проходив службу в 95 окремій аеромобільній бригаді. З весни 2014 року виконував завдання в зоні проведення АТО. Загинув 3 червня 2014 року на околиці Слов'янська від кулі снайпера під час виконання бойового завдання. 6 червня із загиблим бійцем попрощалися в Житомирі, 7 червня Тараса поховали в рідній Коломиї на Алеї Слави Центрального міського цвинтаря., це серед всіх силових структур.
По 2021 рік я проходив службу в навчальному центрі на різних посадах інструкторських. В 2021 році я за власним бажанням перевівся у 81 аеромобільну бригаду, це Краматорськ, так як я сам з Донеччини, Бахмут — там поблизу все. В бригаді я був в управлінні, я займав сержантську посаду і паралельно, неофіційно, я був тренером з рукопашного бою цієї бригади. У 2022 році я у складі 81 бригади виграв гаряче турне по Донеччині.
Пам'ятаєте перший момент, коли ви вирішили, що будете воїном?
Я з Донеччини. Я бачив, що відбувається на території Донецької, Луганської областей. Я бачив одну сторону і іншу сторону. На Донеччині дуже багато людей було підключено до російського телебачення. Пропаганда йшла настільки сильно, що не передати словами. Те, що я бачив по телебаченню і по факту, що там відбувалося, в мене були трішки невідповідності. На фоні цього в мене було таке відчуття справедливості і патріотизму до України. На фоні цього, мабуть, я і пішов.
Ви кажете, що бачили розбіжності із тим, що говорять по російському телебаченню і тим, що є насправді. Які саме?
Я можу сказати, що коли все почалося, по російському телебаченню коли показували українські війська то називали їх угрупуваннями. І один із моментів, який рік не пам'ятаю, по їхньому телебаченню пропагандисти показали, що українські війська зайшли до Слов'янська, розстріляли людей, маленького хлопчика розіп'яли.
Це історія про "мальчіка в трусіках"?
Так, але саме цікаве, що я був у Слов'янську, я навчався у Слов'янському інституті, я там був присутній. І те, що показали, там зовсім такого нічого не було. По-друге, там якась жіночка давала інтерв'ю як свідок, і її акцент не такий, як в Донецьку. Тобто, з акценту можна було зрозуміти, що ця людина підставна. І багато-багато таких моментів було.
Чи розуміли це інші люди поруч з вами, що це пропаганда і неправда — ваші друзі, знайомі, сусіди, родина?
На жаль, дуже багато людей піддались цій пропаганді і вони перейшли на той бік.
Ви розповідали про вплив пропаганди на сході України. Коли ви для себе зрозуміли, що війна в Україні буде невідворотною?
До 2014 року я на це не звертав уваги. В нас було своє життя, тренування, навчання. Мені було 24 роки. В мене вся увага була на інше. В 2014 мабуть почалося, коли йшла пропаганда з того боку і я бачив, що відбувалось. І чим більше часу проходило, тим більше я бачив різницю. Вона була настільки велика.
Чи могли ви собі уявити, подумати, що буде повномасштабне вторгнення?
2014 — 2018 роки я цього не думав. Навіть до 2020-го. Думки були, але це вже було десь в 2021-му році. Це через те, що я спілкувався з командирами і, проводячи аналіз, можна було трішки зрозуміти. Вже перед самим початком я вже зрозумів, що буде дуже гаряче. В 2022-му році перед повномасштабним вторгненням я написав рапорт на відпустку, хотів відпочити. У відпустці я пробув два дні. Мені подзвонив командир і сказав, що командування дало наказ всіх повернути з відпустки. І переходимо на казармене положення. Я зрозумів, що буде дуже весело. 24 лютого нас підняли о третій чи четвертій ранку, і ми одні з перших вирушили на виконання бойових завдань. О шостій ранку відсотків 80-90 особового складу вже були на позиціях.
Розкажіть трішки більше, на яких напрямках ви служили.
Я служив у Луганський, Донецькій областях. Більше я служив у Донецькій області. Можу назвати крайні кілька напрямків, де працював мій підрозділ: під час повномасштабки це населений пункт Долина, "Шервурдський ліс" (Серебрянський ліс) — це за Слов'янськом, і населений пункт Богородичне. Це для мене, на жаль, був крайній населений пункт. Я там отримав поранення. В подальшому мій підрозділ працював в Бахмуті. Я дуже хотів потрапити у Бахмут. Я його знаю від "А" до "Я", кожну доріжку. Коли ти там народився, жив, Бахмут — це частина мене, дуже хотілося бути на обороні свого міста. Але, на жаль, доля вирішила інакше.
Який епізод із вашого бойового шляху найбільше запам'ятався?
Таких моментів дуже багато було. Мабуть, самий такий основний — це населений пункт Долина. Мій підрозділ там виконував бойове завдання. В один із днів мені потрібно було висунутися у підрозділ, який був поруч. Я пішов. Це село, будиночки, дороги. Було тихо-тихо. Я був один, і в один момент, коли я йшов вулицею ближче до "зеленки" (місцевість із густою рослинністю — ред.), я почув "виходи". Той, хто був на війні, розуміє, що секунди — і буде "прихід". Я часто ходив тією стежкою. Я ніколи не бачив там траншеї. В той момент я її побачив і за мілісекунди встигнув туди стрибнути. І як тільки стрибнув, були "прильоти". Вибухи були настільки близько, що у цій невеличкій траншейці сантиметрів 30-40 глибиною я відчував потік повітря і як маленькі уламки падають на мене. Це був такий адреналін. Я після цього зайшов у неподалік розташоване напівпідвальне приміщення, там хлопці сиділи з іншого підрозділу. Я узяв пачку цигарок і тільки за раз викурив пів пачки, такий адреналін у мене був. А в мене хлопці з почуттям гумору, кажуть: "Як там? Красиво було? Як там вибухало?". Я показав — класно.
Ви говорите про гумор. Як часто жартували з хлопцями, підіймали один одному настрій?
По-перше, військовий гумор — це не цивільний гумор. Він чорний-чорний, наскільки можна. До прикладу, у моєму підрозділі був хлопець. Він отримав осколкове поранення — пробило плече наскрізь. Заходить інший побратим і каже: "Ти що, зашарився? Їдеш відпочивати? А якого "хе" я буду тут сидіти, а ти їдеш?". А хлопець лежить, кров у нього йде, він перебинтований. Такий гумор.
Ви розповідали, що до війни професійно займалися кікбоксингом. Розкажіть про цю частину свого життя і чим вам знадобились ці навички на війні?
Я з дитинства полюбляв спорт. В 12 років почав займатися кікбоксингом. Я дуже фанатично ставився до цього. Спорт дуже допоміг. Це дисципліна, витримка, характер. Коли займаєшся дуже довго, особливо єдиноборствами, у людини автоматично виробляється характер. І в армії ця витримка, дисципліна і характер дали великий поштовх.
Якщо ви готові про це говорити, то розкажіть, будь-ласка, про момент поранення.
Це населений пункт Богородичне. Як зараз пам'ятаю, 8 серпня 2022 року. Взагалі завжди перед виконанням бойових завдань в мене була якась тривога, якесь нервування. Це нормально для людини. На той момент я був повністю спокійний. Був сонячний день. Я знаходився в окопі з побратимом. Міна залетіла в окоп. І найцікавіше — у той момент я не почув "виходу" боєприпаса. Я завжди слухав, коли виходи, щоб зреагувати. А тут не почув. Чув лише свист міни поблизу себе. Це зовсім інший свист. І я розумію, що — все. "Прильот" міни, я десь у просторі лечу, шум у вухах, в очах одразу потемніло, крики: "200", "300". Мій побратим "Рембо" мене відтягнув, надав першу домедичну допомогу. В мене було все тіло оніміле, я не відчував нічого. Я питаю: "Руки на місці?", він показує, що все добре. Каже, що ноги на місці, все добре. Я думаю, значить можна відпочивати. Зараз хлопці евакуацію зроблять, я кілька тижнів відлежусь, відпочину і знову до них. Я "вирубився".
Далі я пам'ятаю частково. Приходжу до тями — кімната біла, люди ходять в білому, вони зі мною розмовляють, але я їх дуже погано чую. В мене були опіки дихальних шляхів 46%, я не міг дихати. Відкриваю очі, погано бачу, погано чую, відчуваю лише, що нам мені якісь шланги, трубочки. Думаю, все нормально. Хоча, мені сказали, що я в комі пробув сім діб.
Розкажіть, будь ласка, чи правду люди кажуть, що в такому стані бачать сни?
Я в кого не питав із своїх знайомих, хто був в комі, жоден не розказав, що там сни якісь були. Це ніби ти ввечері ліг спати, заснув і прокинувся на ранок. А це ти заснув і прокинувся через сім днів.
Як для вас проходить реабілітація?
У мене було 15 операцій. Взагалі реабілітацію можна поділити на два етапи. Перший — це морально-психологічний стан. Можу сказати, що я відновився в повному обсязі. І фізіологічний стан. В мене ще йде відновлення, тому що дуже тяжке поранення. Зараз я працюю з тренером. Він адаптує спорт під мене. Фізична реабілітація продовжується.
Коли ти постійно займаєшся спортом, ти звик відчувати себе інакше. Ти знаєш, які в тебе можуть бути навантаження, ти знаєш, що ти можеш зробити. А коли твоє здоров'я мінусується відсотків на 50, і ти не можеш зробити речі, які ти раніше робив — це тяжко. Десь включається характер, злість. Пам'ять то залишилась, який ти був раніше. На всі 100 відсотків я не вийду, як було раніше, але на відсотків на 20-30 зможу піднятися.
Що для вас було складніше: психологічна чи фізична реабілітація?
Слух в мене дуже поганий був. Відсотків 30-40. І зір — ти нічого не бачиш. Дуже психологічно тяжко було. Коли в тебе є щось і ти його втрачаєш — це дуже тяжко. Я вдячний своїм побратимам — приїжджали до мене, морально-психологічно підтримували. Де який захід, вони завжди мене брали із собою. Я за це їм дуже вдячний. Я швидше відновився психологічно через те, що вони були біля мене.
Хто або що сьогодні для вас є джерелом натхнення?
Моя рідня, мої близькі друзі, ветерани, які пройшли такий самий шлях, як і я, які відновилися. Вони дають мені натхнення. Ветерани, які відкрили громадські організації, допомагають іншим. Ветерани, які втратили зір, слух, ще щось, але не зупинились і займаються спортом. Хтось для себе, хтось їздить на всеукраїнські змагання. Є в мене знайомі, які їздять на європейські і світові змагання. Це рівень, вони надихають.
Що б ви хотіли сказати військовим, які зараз проходять шлях реабілітації?
100 відсотків в них є морально-психологічна втома, в когось фізіологічна. По-перше, хочу сказати, щоб вони дивилися на ветеранів, які вже пройшли цей шлях. Вони відновляться. Це просто питання часу. Головне брати тільки позитивні речі. Яка б не була ситуація, завжди позитив. Якщо ветеран буде негативно мислити, він буде все нижче опускатися психологічно. Чим нижче він опускається, тим важче його витягнути. Найголовніше — це брати лише плюси.
Куди б ви радили звертатися? В які секції, організації, де можуть допомогти?
Є дуже крута посада — фахівець із супроводу ветеранів. У Житомирі дуже кваліфіковані спеціалісти, дуже на високому рівні. Вони можуть допомогти в юридичному плані, направити і вирішити якісь проблеми. Є список клубів, де можна позайматися ветеранам безкоштовно, і багато тренерів у нас в Житомирі є, які адаптують ветеранів до спорту. І не просто адаптують, а роблять інтеграцію ветерана в суспільство.
Чого зараз в Україна не вистачає для реабілітації ветеранів?
Реабілітаційних центрів. Психологічних, фізіологічних. Є хлопці з ампутаціями, мають порушення, когнітивні розлади. Не вистачає закладів, де ветеран може себе реалізувати. Тому що, повертаючись з війни, він проходить лікування, реабілітацію, але він відчуває себе відчуженим, непотрібним для суспільства. Йому дуже тяжко це. Якісь потрібні заклади, де ветеран може себе задіяти в напрямку суспільства, інших ветеранів. Це найголовніше. Ну й побільше реабілітаційних центрів з гарним фінансуванням і персоналом на досить високому рівні.
Ви розповідали, що ви родом із Бахмуту. Розкажіть про дитинство на Донбасі.
В мене дуже цікаве дитинство. Більшість часу я пам'ятаю себе в залі. Літом, коли мої друзі відпочивали, купались в озері, їздили гуляли, я більшість часу був в залі. Дитинство дуже активне було. Моє покоління не мало гаджетів, телефонів. Поза залом більшість часу я проводив на вулиці— футбол, ставок, рибалка з хлопцями, дуже активний в мене спосіб життя був.
А які місця були улюблені?
Футбольні майданчики, спортивна зала, улюблений ставок. Ми любили з хлопцями риболовити. Літо — це 100 відсотків риболовля майже кожен день. Якщо мама не попросить щось зробити вдома. Карпиків, карасиків ловили.
Які у вас зараз мрії та цілі?
Я віддав службі дуже багато часу і був на війні, для мене саме головне — це перемога України у цій війні. І вона буде 100 відсотків, це питання часу. Я хочу працювати у напрямку реабілітації ветеранів. Я сам пройшов цей шлях, я розумію, як це важко, як ветерану тяжко адаптуватися в суспільстві, з рідними, близькими. Я хочу реалізувати себе в цьому напрямку і допомагати іншим ветеранам.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
