"Я знав, чого я прийшов: я прийшов воювати. Робити цю роботу треба до кінця, до перемоги". Так про захист країни розповідає мінометник зі 173-го батальйону 120 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Володимир на псевдо "Гуцул". На війну чоловік пішов добровольцем, розповідають на Facebook-сторінці бригади.
Володимир розповідає, що спочатку був у піхоті. Згодом йому запропонували повчитися на топогеодезиста. Три тижні навчався у Львові.
"Вивчився на топогеодезиста. Потрапив у мінометну. Ще повчилися. І за два тижні виїхали на передову. Почали працювати. Було "косяків" багато, бо ми спершу не знали, як що і до чого, як правильно. Потрапили у 93-тю бригаду, і нас хлопці навчили. Працювали на відмінно. Так вони нам казали. Але ми й самі бачили потім по відео, зокрема", — розповідає Володимир.
Тиждень "Гуцул" на передовій, а на два-три дні відʼїжджає, щоб помитися, бо, каже, стає схожим на чорта.
"Буває, що жили й так на передку, бо це ж треба їхати, а болото таке — просто непрохідне. Добре, коли є пікап. Без автівки там — ніяк. Пішки носили міни. Ящик міни — 25 кг. Якщо 60-ті. А 82-х — 43 кг. І ти тягнеш їх кілометр-два. По непрохідному болоті. І по тобі ж працюють. Ми сказали, що треба машини, бо без них ніяк. Коли автівки зʼявилися, то одну ми розбили. Інша зламалася. Потім комбат дав нам свою машину. На автівках ми робили роботу", — каже боєць
Воювати йому, каже, подобається, бо завжди хотів бути на захисті країни.
"Це наша робота. Якщо ми її не зробимо, то хто. Якщо хтось захворів чи не міг, то я йшов замість нього: свою зміну й іншу зміну, дві, три".
Позиції, розповідає Володимир, завжди намагаються вибирати якісні.
"Одну позицію таку вибрали. Називалася "Гуцул" — моїм позивним. Два місяці простояли, і туди чітко вони не могли потрапити. І звідти працювали. З іншої позиції, з "Кінолога", то було поранення "Кінолога" в шию на тій позиції. Зʼїхали звідти. Змінювали частенько, поки знову не вибрали позицію. І стояли, поки не було команди трішки відсовуватися. Бо ми були дуже близько. Чули навіть, як там вони говорили. Найближча позиція це була "Гуцул". І ми звідти працювали дуже добре", — розповідає Володимир.
На рахунку українських військових є трофейна російська техніка: ЗІЛи, розрахунки "ПТКРівПТКР — протитанкова керована ракета", і автівки BMW, каже військовий.
Був він і у Бахмуті, і в Соледарі. З останнього міста, розповідає, думав, що не повернеться. Там жили у підвалі, чотирма мінометами допомагали піхоті.
"У перший день, коли ми почали стріляти, я далекобійними протягом хвилин 40 випустив 70 штук. І я зрозумів, що ним можна воювати. Бо нічого з ним не трапилося. Це дуже чудовий міномет. Не знаю, як інші, але цей точний. Є у ньому нюанси, що треба розуміти, що, коли пішов дощ, то треба висушити його, бо другий постріл — це вже буде "аборт"Аборт" – військовий синонім слова осічка, нічний кошмар мінометників. Це, коли після пострілу не спрацьовує спусковий механізм чи капсуль вишибного заряду, і міна залишається в стволі. Джерело: Фонд Повернись живим".
Мінометники, каже Володимир, працюють і по техніці, і по піхоті.
"Треба просто побувати на передку, тоді зрозумієш, як працювати. Те, що нас вчать, то теорія — це чудово. Але головне — це практика. Там усі вчинки заслуговують на повагу. Ти сидиш під пострілами, працюєш, а людині треба тобі їсти привезти, до прикладу. І він, як маркер, він їде, і його бачать, і по ньому працюють", — розповідає "Гуцул".
За його словами, серед тих, проти кого українці воювали, були "вагнерівці".
"Вони постійно йшли в атаку. Те, що вони "мазали", то я був здивований. Рідко, коли вони чітко працювали. Ті, що приїдуть, відпрацюють і поїдуть. Те, що вони постійно працюють, то це чітко з сьомої до девʼятої години, з першої до третьої, з четвертої до сьомої вечора. Краще тоді не вилазити".
Володимир розповідає, що воювати пішов, бо після поранення брата відчув — робота не завершена.
"Перша війна, як почалася, у мене брат, 93 бригада, кіборг, він трохи поранений був, інвалідність у нього, як приїхав з війни. І було якось, що треба доробити роботу. Я знаю, чого я прийшов. А як воно буде, то подивимося далі. І, як виявилося, мені навіть сподобалося.
Я відчував, що ми робимо роботу. Немає там — дощ чи ще щось. Без різниці. Йшли у бій. Йшли й робили роботу. Робити цю роботу треба до кінця, до перемоги. Те, що я бачив, що вони роблять із селами, містами, людьми — як з цим жити. Їх треба… Краще, щоб їх взагалі не було. І жити нормально, як люди живуть".
