Психологи ДСНС щодня надають підтримку людям, які пережили надзвичайні ситуації, стрес або втрату. Працюють вони з цивільними, які пережили стрес, втрату чи евакуацію, а також із рятувальниками, які щодня стикаються з наслідками трагедій.
Про першу психологічну допомогу, реакції дітей на стрес, підтримку рятувальників і те, чому фраза «тримайся» не завжди допомагає, в ефірі Українського Радіо Вінниці розповіла Ніна Коломійчук, начальниця відділу психологічного забезпечення ГУ ДСНС у Вінницькій області.
«Під час надзвичайної ситуації починається ця підтримка саме зі створення безпеки для людини. Бо якщо не буде безпеки, ми не можемо говорити про якісну психологічну підтримку. Тому створення безпеки — це відчуття безпечного простору, впевнити людину, що їй нічого не загрожує. Бо якщо їй буде щось загрожувати, вона буде в такому емоційному стані нестабільному. І коли створюється відчуття безпеки, вона вже може піти на контакт, на довіру», — сказала Ніна Коломійчук.
Після цього важливо дати людині зрозуміти, що поруч є хтось, хто готовий підтримати.
«Під час такої допомоги, підтримки важливо, щоб людина відчувала, що вона не сама, що ми поруч з нею, що ми можемо її підтримати. Не знецінювати її емоції, бо коли людина потрапляє в надзвичайну ситуацію, говорити про те, що це нормальна реакція організму на стрес. Тому коли у вас виникають певні емоційні реакції, це нормально. І оце створення безпеки, сказати: "я поруч", звертатися по імені, представитися. Дуже важливо знайти оцей контакт, щоб людина відчувала оцю підтримку», — сказала Ніна Коломійчук.
Фізичний контакт у таких ситуаціях, каже психологиня, не завжди доречний.
«Ми всі знаємо, що люди є хтось більш тактильний, хтось менш тактильний. Але під час якихось надзвичайних ситуацій, коли людина не знає нас, ми не знаємо її попередню історію, то краще уникати тактильності. Можливо, якщо ви бачите візуально, що людина може піти на тактильний контакт, краще запитати, бо ми не знаємо її попередній досвід. Можливо, для неї тактильний контакт ще дасть більший стресовий фактор. Людина, можливо, переживала якісь насильницькі дії. Тому дуже обережно потрібно бути з такими моментами», — сказала Ніна Коломійчук.
Найважче у своїй роботі, як розповіла Ніна Коломійчук, — бути поряд із людським болем, коли змінити самі обставини вже неможливо.
«Коли ти потрапляєш на надзвичайну ситуацію, це вже стрес навіть для нас, коли ти розумієш, бо ти очікуєш чогось, ти не знаєш, що тебе очікує. Найважче, напевно, це відчувати цю біль людську. Ми розуміємо, що ми маємо бути стійкішими, але оця емоційна біль, я людина така емпатійна, то для мене це важко. І розуміти, що, в принципі, ми не можемо змінити обставини тої ситуації, а просто можемо побути поруч. Емоційно для мене це важко», — сказала Ніна Коломійчук.
Одна з історій, яку вона згадала в ефірі, пов'язана із зустріччю евакуаційного потяга з внутрішньо переміщеними людьми.
«Там були жінки вже старшого віку. Ти розумієш, що в них життя вмістилося в три торбинки. І коли ця жінка старшого віку тобі показує фотографії, як перед очима їй це минуло, це емоційно важко, бо ти розумієш, що навряд чи вона вже повернеться на свої місця попереднього життя, як вони з цим трепетом розповідають, як вони жили. І тут емоційно воно важко. Я ще емоційно приймаю це, хоча з роками воно пройде, в силу нашої професії.
Це як професіоналізм вже набувається, але емоційно ця емпатія, оце співчуття, ти розумієш, що ти не можеш їм допомогти змінити ті обставини, в яких вони опинилися. Коли ти бачиш оці посмішки потім на обличчі, коли тобі люди дякують, що ви побули поруч хоч декілька цих хвилин, воно вже якось тепліше стає», — сказала Ніна Коломійчук.
Реакція на стрес у кожної людини різна. Плач не завжди означає, що людина переживає сильніше, а мовчання — що їй легше.
«В таких ситуаціях ми орієнтуємося, як людина себе поводить з оточуючими. Інколи сльози — це така швидка реакція, організм викинув стрес, адреналін, це вийшов стрес через сльози, а інколи, коли людина замкнута, це не значить, що вона не переживає. Інколи, навпаки, може сильніше переживати стресові події, просто про це не говорити. Оце існує стигма чоловіків, які не плачуть, наприклад. Дуже впливає оточуюче суспільство, як вони виховувалися в дитинстві. І хтось просто не плаче, але реагує набагато глибше. Хтось, навпаки, плаче, і для нього важливо викинути цю емоцію», — сказала Ніна Коломійчук.
Окремої уваги, за її словами, потребують діти, які пережили стресову подію. Їхній стан часто проявляється через поведінку.
«Діти по-різному також реагують, плюс вони дуже гарно наслідують поведінку батьків. Вони дивляться, як батьки реагують на якісь надзвичайні ситуації. В роботі з дітьми тут важливо спостерігати за їхньою поведінкою. Чи вони змінилися в побуті, наприклад. Чи якщо після стресової ситуації дитина не хоче спати одна в ліжку, хоча перед тим вона спала. Чи не хоче, щоб батьки пішли, боїться залишатися одна на декілька хвилин хоча б. Це вже сигнал про те, що потрібно звернути увагу», — сказала Ніна Коломійчук.
Психологиня наголосила, що підтримка дитини починається і з роботи з батьками.
«В роботі з дітьми дуже важливо працювати з самими батьками, бо коли дитина буде відчувати підтримку, що сприймають її емоції, якими вони є, що вона може відчувати себе в безпеці, що вона може сказати, поговорити з батьками, коли це потрібно. І дуже важливо говорити з дітьми, навіть якщо це якісь серйозні речі, стресові ситуації, про втрату відповідно до їхнього віку. Говорити їм правду. Не потрібно говорити, що поїхали чи зірочка на небі, а говорити правду. Вона буде відчувати себе так в безпеці, що їй довіряють, їй говорять правду.
Зрозуміло, що це треба проконсультуватися з психологом, як правильно говорити з дітьми. Але відчуття створення безпеки залежить дуже багато в чому від батьків. Плюс діти класно пропрацьовують свої стресові ситуації в іграх. В них можуть змінюватися ігри. Можна подивитися, якщо на початку повномасштабного наші діти дуже часто гралися у війну. Вони дуже часто так пропрацьовують», — сказала Ніна Коломійчук.
Фрази підтримки теж мають значення. За словами Ніни Коломійчук, звичне «тримайся» може сприйматися як знецінення.
«Не можна говорити ці фрази "тримайся", "все буде добре". Людина в такі моменти, коли вона потрапляє в якісь надзвичайні ситуації, в стресову ситуацію, подію, коли говорять їй слово "тримайся", це як знецінення її емоцій. В такий момент ти відчуваєш ніби, що ти не важливий. Знецінюють твої емоції, про який контакт, довіру може бути і вихід цієї надзвичайної ситуації в якийсь нормальний стан, коли стабілізувати його потрібно. Краще казати "я поруч", це буде набагато ефективніше, просто побути з людиною в цей момент. Це створення цього відчуття, що ти приймаєш її емоції, твої емоції важливі для мене, це нормально, що ти так реагуєш. Такі ситуації, які розумієш її стан», — сказала Ніна Коломійчук.
Родина може підтримати, але не повинна замінювати фахову допомогу. Важливо також розуміти потребу людини побути наодинці після важкого чергування.
«Але тут важливо розуміти, що рятувальник, який переживає надзвичайні ситуації, вони бачать дуже багато чого різного, коли для пересічної людини може бути дуже емоційно стресова ця подія. Дуже важлива сім'я, але тут теж важливо розуміти, що сім'я — це не психологічна підтримка. Це більше як підтримка, щоб побути поруч. Сім'я теж має розуміти, що інколи після тяжкого чергування він може прийти просто і побути на самоті. І тут про це розуміння цього, прийняття його, свої емоції. І це побути наодинці теж дуже важливо», — сказала Ніна Коломійчук.
Велику роль, за словами психологині, має і підтримка колег.
«Ми говоримо: караул — це як така маленька сім'я. Це дуже щирі такі емоції і така підтримка. Ми дуже багато працюємо з ними і на згуртуванні, щоб вони відчували оцю безпеку в просторі, щоб вони могли довіряти один одному. Бо довіра дуже важлива, бо ти довіряєш своє життя. Це теж дуже важливо, тому підтримка колег. Тим паче колеги один одного розуміють краще, бо вони переживають і самі події, коли вони виїжджають і розуміють краще», — сказала Ніна Коломійчук.
Ставлення до психологічної допомоги, каже фахівчиня, за останні роки змінилося. Люди частіше розуміють, коли варто звертатися до спеціаліста.
«Колись, ще до війни, до карантину, люди не завжди звертались до психологів. Сьогодні такий бар'єр ще існує, я теж пам'ятаю ті часи, коли плутали психолога з психіатром, і це був такий цікавий період часу. Зараз воно проходить, більше почали люди розуміти. Певно, повномасштабка вплинула на це. Почали розуміти, що психолог теж допомагає, і коли ти вже не вигрібаєш з якихось емоційних станів, то звертаються. Якесь є розуміння того, що робить психолог, як він може допомогти. Коли потрібно, більше звертаються», — сказала Ніна Коломійчук.
Психологи, які підтримують інших, також потребують відновлення. У цьому допомагає командна робота та професійна супервізія.
«Ми маємо розуміти, що це наша робота, що ми постійно стикаємося з тим. Не нести роботу додому. Це дуже важливо. І не нести роботу близько, приймати до свого серця те, що відбувається. Навіть коли ми не справляємося з якимись ситуаціями. Є навіть супервізія, де можемо обговорити якісь наші такі моменти. Як би ми вчинили вже після тої ситуації. Допомагають мені також колеги. В нас дуже класний колектив. Всі ми як одна велика команда», — сказала Ніна Коломійчук.
Психологічна стійкість, за словами фахівчині, не є вродженою рисою — її можна тренувати.
«Якщо говорити про психологічну стійкість, її можна навчитися. Це не якийсь талант вроджений, її можна навчитись так, як і можна вдосконалювати домедичну допомогу, навички, так і можна вдосконалювати свою психологічну стійкість. Це потрібно працювати, це потрібно звертати увагу на наповнення своє ресурсне. Воно допомагає. Пам'ятати, що в стресовій ситуації ми можемо реагувати по-іншому, приймати себе в якихось моментах. Те, що це нормально, що ми можемо так реагувати, головне — робити якісь висновки з того, що ми так відреагували, можливо, вже в іншій ситуації будемо по-іншому реагувати», — сказала Ніна Коломійчук.
Такі навички відпрацьовують і з рятувальниками.
«Стійкість тренують також, ми дуже часто займаємося з нашими рятувальниками, допомагаємо їм сформувати ту психологічну стійкість тренінговими вправами, різними заняттями, заняттями на згуртованість. Все це працює. Вони вже довіряють один одному. Коли ти довіряєш, створення безпечних умов в колективі, це теж впливає на цю психологічну стійкість і готовність. Різними техніками самодопомоги ми їх навчаємо, щоб вони могли в якихось стресових ситуаціях згадати, що психолог їм розказував, і воно допомагає», — сказала Ніна Коломійчук.
За словами психологині, перша підтримка в кризовій ситуації починається не з порад, а з присутності, безпеки та визнання емоцій людини.
«У нас в психології існує така думка, що психолог не може давати поради, воно так цікаво. Але якщо говорити про таку психоедукацію, піклуйтеся про своє ментальне, психічне здоров'я так само, як і про фізичне, бо воно важливо. І пам'ятайте про свої щоденні ритуали, наповнення на день, які ви виконуєте. І про внутрішній ресурс, пошук свого внутрішнього ресурсу, який допомагає кожен день нам жити в наші такі непрості часи», — сказала Ніна Коломійчук.
