У Вінниці в обласному пансіонаті для людей з інвалідністю та осіб похилого віку працює соціальний працівник, який і сам є його мешканцем. В’ячеслав Коновалов 10 років тому отримав травму на виробництві й відтоді пересувається на кріслі колісному. Але це не заважає йому щодня виконувати десятки замовлень підопічних, які через вік або стан здоров’я прикуті до ліжок.
Суспільному чоловік розповів, що до обласного пансіонату осіб з інвалідністю та похилого віку потрапив 10 років тому після травми на цегельному заводі.
"Такі склалися сімейні обставини. Отримав травму на виробництві. Я працював на цегляному заводі. 600 кг впало на спину — і сюди потрапив".
Роками В'ячеслав мешкав у закладі, й коли сусіди просили допомогти — приходив на поміч. Налаштовував телевізори, телефони, а потім сам попросив в адміністрації роботу. На посаду соцпрацівника людину на кріслі колісному та ще й резидента закладу взяли вперше, розповіла в. о. директора пансіонату Катерина Якимчук.
"У нас була потреба у соціальному працівнику. Але до нас приходили крихітні дівчата, які, якщо закупи проводити, казали: "Не можемо усі закупи принести одночасно". Треба 3-5 разів бігти, щоб забезпечити, і ми завжди залучали В’ячеслава Станіславовича, щоб він допоміг. А потім з’явилася вакантна посада. Запропонували йому, чи він погодиться. А це якась копійка, додатковий дохід. А для нас — паличка-виручалочка", — сказала Катерина Якимчук.
За її словами, у закладі проживають 180 підопічних. З них 156 — маломобільні особи.
"І це підпадає на його плечі. Адже ті, хто самостійно можуть пересуватися, можуть пройти в магазин. А ті, хто маломобільні і їм важко пересуватися, кличуть В’ячеслава. Чи в аптеку, чи за продуктами, чи навіть у банк — щоб вирішити проблеми з перерахунком грошей від родичів", — сказала Якимчук.
Тепер В’ячеслав — головна сполучна ланка між 180 мешканцями пансіонату та зовнішнім світом. Більшість підопічних — маломобільні, і кожен хоче чогось свого: мандаринів, пиріжків або просто уваги, розповіла Катерина Якимчук.
"Мені телефонують бригадири, санітарки і просять приїхати для таких то мешканців і прийняти замовлення. Їду до них із папірцем і приймаю замовлення. Поїхав, скупився, віддав. Магазини, аптеки, базари. Ремонт телефонів... Везти робити... В кожної людини свої "приколи". Бабці одні недочувають, ті не знають, чого хочуть. Приходять і запитують, що я можу запропонувати. Я кажу: "Кажіть, що ви хочете, даєте гроші. Я поїхав — купив, віддав", — сказав В'ячеслав Коновалов.
Від ранку біля кабінету чоловіка — черга: соціальний працівник приймає замовлення від мешканців пансіонату.
Для 95-річної Ірини Мордик цей похід до соцпрацівника чи не єдина можливість отримати бажані ласощі. Жінка побачила дві війни. Суспільному вона розповіла, що до повномасштабного вторгнення жила в селі Полтавка Запорізької області, 40 років доїла корів. У 2023 тому, під час обстрілу міста Запоріжжя, куди вона евакуювалася, травмувалася в натовпі й не ходить.
"Була в Запоріжжі. Годину тривога. Я летіла з третього поверху у підвал. Мене притоптали. 10 місяців у гіпсі лежала. А потім потрапила сюди. Я глухенька. В мене був інсульт. Я не чула нічого. Телевізор грав, а я собі, як той Стецько. А потім очухалася, підлікувалася, хоч чую", — рохповіла Ірина Мордик.
Жінка згадала про доньку, якої вже немає, і каже: нинішні бажання — прості.
"Даємо гроші: "Купи оте, оте. Хочу прянічків. Простенькі, щоб добренькі. І курячу ковбаску або прянічків пів кілограма і ковбаски курячої", — сказала жінка.
Серед підопічних В'ячеслава Коновалова — Лідія Сухова з Краматорська. Жінці 95 років, вона погано чує і не має рідні. Єдиний, хто може привезти їй улюблені продукти, це, за її словами, "Славко".
"Таке рідко дають, тому підкуповуємо трошки. Нам Славік привозить. Замовимо, і через дві години привозить і віддає. Це не вперше. Добре нас обслуговує. Родини у мене не залишилося. Я одна. Сказали, що у місті, де йде стрільба, такого інваліда тримати не можуть. Привезли сюди", — розповіла Лідія Сухова.
Для 74-річної Віри Гайдай із Маріуполя В’ячеслав — ще й майстер з ремонту. Жінка не бачить. Коли треба допомога з оформленням допомоги для ВПО, то теж йде до сусіда.
"Він такий, що прийшов, телевізор мені налагодив. Оголошення в інтернеті побачила, що таким, як я надають допомогу. От я прийшла дізнатися у нього, як це зробити", — розповіла Віра Гайдай.
За словами чоловіка, відповідальність за інших стала його порятунком. Тут, в пансіонаті, він знайшов і несподівану розраду — кішку Бусю.
На роботі з бабусями нудно не буває, розповів В'ячеслав: хтось просить про допомогу, а хтось — просто поговорити. І він нікому не відмовляє. Бо знає: інколи їхнє "Славочка, заїдь" — це єдине прохання про тепло, яке вони можуть собі дозволити.
"Є такі, яким нудно. "Славочка, заїдь". Питаю, що хотіли. А вони — "Просто поговорити". Не нудно з ними. Але, по-перше, я це для себе. Щоб себе якось зайняти чимось. Ну, а хто їм? Ну, санітарки підуть куплять, їм поруч в магазин. А вони ж хочуть мандаринів, пиріжечків, сала... Сідаю на скутер — і їду", — розповів В'ячеслав Коновалов.
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
