Щороку у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів та політичних репресій. У 2006 році Законом України Голодомор визнаний геноцидом українського народу.
За даними Українського інституту національної пам’яті жертвами цього геноциду стали від 4-х до 10 мільйонів українців. Спогадами про голодомор 1932-1933-го років, які почула від свого діда, із Суспільним поділилася вимушена переселенка із Дніпра Алла, яка зараз живе в Ужгороді.
До монумента жертвам Голодомору в Ужгороді прийшла вимушена переселенка із Дніпра Алла. Свого прізвища жінка не називає: хвилюється за родичів, які зараз у зоні бойових дій. Вона прийшла вшанувати пам’ять померлих під час голодоморів.
Жінка розповіла: "На офіційних заняттях з історії про це не казали. А у нас був дуже хороший історик і на факультативі з історії він якось згадав, що був штучно створений голодомор в Україні. Мої дідусь і бабуся по материнській лінії цю страшну подію пережили. Пережили дуже тяжко".
Алла розповіла про свою бабусю Анну Ганшину, яка народилася у 1903 році на Луганщині.
"Шахтарське поселення Донецьке, місто Кіровськ. Раніше це було місто Голубівка, Стаханов ще був поряд. Там лютував страшний Голодомор. Малою я стала питати у бабусі про ті події. Але вона опускала очі й плакала. Про це почув дідусь. Вивів мене на вулицю, посадив на лавицю і сказав: "Я тобі щось розповім. Але більше ні мене, ні бабусь про це не запитуй. Ми не витримаємо цього", — каже жінка.
"Восени 1932 року почав падати перший сніг, отак він згадував. Рано-вранці в поселення заїхало 10-15 возів, на кожному сиділо по 5-7 озброєних чоловіків. Вони заїхали в селище. Декілька залишилися напочатку селища, декілька відразу поїхали на кінець. Кожне подвір’я попереджали, щоб не виходили з дому. Заходили, руйнували все, що бачили, брали виключно зерно і картоплю. М’ясо, сало, всі заготовки теж забрали. І навіть бабуся розказувала, що на їхньому подвір’ї один мішок із зерном розірвався, то вони взяли віник і підмели, щоб люди не могли зібрати", — говорить Алла.
За її словами, найстрашніше почалося у лютому
"Лютувала страшна зима, все закінчилося. Дідусь сказав, що вони варили шкіряні чоботи. З лютого бабуся не вставала із пічки. Дідусь так плакав, і сказав, що для нього було страшно бачити, що вона помирає. І він почав копати коріння дерев взимку. І оце їх врятувало. А як зійшов сніг, то вони почали кору обдирати дерева, варити. І ще тримало сіно. Вони варили сіно, яке заготовили для корів. Я запитала: "Дідусю, може, так було скрізь?" А він каже: "Ні, бо поряд Брянщина. Вагітних чи жінок, у кого були родичі, іноді туди пускали. То там їли хліб, варили картоплю, і все було. Це недалеко. Якщо хотіли — нам би допомогли". Залишилася третина села цього на 1933 рік і енкаведисти заборонили загальні поховання, щоб не було місць поклоніння потім. Змушували розпорошити. Забирати своїх рідних і ховати десь на кладовищі", — розповіла жінка.
"Україна завжди була працелюбною, дружелюбною. В житті ні на кого не напала, ні на жодного сусіда. І завжди вона потрапляла у пастки ганьби, наше козацтво, наші кобзарі, наші люди талановиті й працьовиті, наше духовенство — воно все було знищено. Я вважаю, що про це треба пам’ятати, про це говорити, про це нагадувати нашим дітям, онукам. Пам’ять виховує дух", — підсумувала Алла.
23 листопада о 16:00 по всій Україні загальнонаціональна хвилина мовчання. У цей час українці запалюють свічку, ставлять її на підвіконня у пам’ять про тих, хто загинув під час голодоморів.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp
