Жителька села Біла Тернопільського району Таїсія Барило упродовж 30 років дякує в церкві. Зараз жінці 90 років. Вона регентка церковного хору. Про це вона розповіла Суспільному.
За словами Таїсії Барило, церковним хором вона керує від часу заснування парафії.
Народилась довгожителька у Білорусі, була репресована та після навчання у Харківському університеті залізничного транспорту потрапила на Тернопільщину.
Жінка дякує у церкві рівноапостольної княгині Ольги Православної церви України, що у Білій поблизу Тернополя.
Таїсія кожної неділі та у свята приходить на молитву до храму, — розповів протоієрей храму святої рівноапостольної Ольги Володимир Простак.
"Вік своє бере, вже інколи її не чекаємо, даємо їй відпочити, але при першій можливості вона завжди старається бути. От піст починається, я певен, що вона буде на всіх оцих молитвах", — сказав священник.
Парафіянин храму Володимир Роговський розповів, що з дитинства пам’ятає Таїсію Барило:
"Відвідую цей храм змалку, ще з дідом співали на хорах. І мені церковний спів з дитинства асоціюється з пані Таїсією. Навчався церковному співу біля неї, брав приклад. І це також дало добрі плоди. І наука пані Таїсії дала те, що я вчився у Чернівцях на богословському факультеті".
Таїсія Барило сказала, що дякувати в церкві почала, коли вийшла на пенсію.
Не маючи музичної освіти, жінка з допомогою доньки вивчила ноти.
"Батько мій колись був дяком в церкві. Всі діти співали. В нашій сім’ї було шестеро дітей. Мама теж ходила до церкви, співала. Я не можу без цього. Енергію дістаю від цього всього. Якось веселіше. Я відчуваю себе потрібною. Хоч я хористам кажу: пустіть мене на пенсію. А вони кажуть, що ні, що ще не пускають", — розповіла жінка.
Таїсія Барило зазначила, що народилася у білоруському місті Іванове, колись — Яново, що за 23 кілометри від сучасного українського кордону. Тоді це була територія Польщі.
"Я жила в трьох різних державах, зокрема і в Польщі, бо це в 1934 році в нас там була Польща, так само, як тут, на заході України".
Коли Таїсії було шість, село потрапило під російську окупацію, почалася Друга світова війна. Сім’ю вивезли до Росії.
"Нас вивезли, я не можу зараз сказати куди саме, але десь за Уралом. Ми опинилися десь у бараці дерев’яному. Місцеві почали говорити, що ви тут не витримаєте, тут холодно. І я не знаю, як це вдалося, але ми опинилися десь Казахстані. Запам’яталося мені, що ми з сестрою пішли в поле збирати колоски. Це був серпень чи вересень. Народу було багато. Збирали весь день під палючим сонцем, покололи ноги. Приїхали вершники і все в нас забрали. От тільки вдалося з’їсти зерно, а решту в нас забрали".
Згодом, розповіла Таїсія, коли закінчилась війна, сім’я повернулась на Батьківщину. Після закінчення школи Таїсія вступила у Харківський інститут, а зараз — університет залізничного транспорту.
На роботу направили спершу в Золочів Львівської області, а згодом — на Тернопільщину. Працювала начальницею залізничної станції в селі Великий Глибочок Тернопільського району, — сказала жінка.
"Коли я потрапила сюди, в Україну, то практично не знала мови. Хоч та "іванівська" мова — то була українська".
"Є фотографії, на якій моя мати. У 1919 році в Бресті вона робила це фото. Я маму ще навіть питала: "А чому ти в українському строї?". А вона каже: "То була мода носити тоді".
Коли жінка вийшла заміж, то разом з чоловіком оселилися у Білій. Його не стало 30 років тому.
Таїсія має двоє дітей, четверо онуків, 11 правнуків та два праправнуки.
"Нам треба вірити, що в Україні скоро буде перемога і треба триматися своїх місць, не їхати в іншу країну", — сказала Таїсія.
