Сім’ю Вертепних з Тернопільщини виселили на Сибір у 1949 році. Тоді вони стали одними із п’яти родин селища Великі Бірки, яких росіяни примусово вивезли з рідних домівок за участь у національно-визвольному русі. Дарії Вертепній, а нині Пелеш, ще не було семи років. Вона разом із братом та мамою опинилися в Нанайському районі. У засланні сім’я намагалася зберігати українські традиції та вірила в повернення на рідну землю. Свою історію репресована Дарія Пелеш розповіла Суспільному.
"Росіяни забрали від нас всьо: дім, моїх рідних"
"Таку повстанську коляду ми співали на засланні. 1 січня цього року минуло 75 років з того дня як нас з нашого села, з нашої хати виселили на Сибір за те, що ми любили Україну. Росіяни забрали від нас все: дім, моїх рідних. Татів брат був арештований на 25 років, сидів у Тайшеті в тюрмі, сестра була вивезена".
82-річна Дарія Пелеш — жителька селища Великі Бірки. Коли жінці ще не було семи років, її разом з мамою та чотирирічним братом росіяни примусово виселили до Хабаровського краю, назвавши їх "сім’єю банди ОУН", розповіла жінка. "Тато в 1939 році вступив в Організацію українських націоналістів. Про те ніхто не знав і мама не знала. Але як мама прала татову блузку, під пахвою знайшла зашитий декалог. То була клятва українських націоналістів".

За словами Дарії, уникнути загальної мобілізації до радянського війська батьку не вдалося. В 1944 році його забирають на війну — до складу "Прибалтійського фронту". Однак воювати на боці росіян чоловік не зміг.
"У Прибалтиці дуже був повстанський рух, так як в нас. В останньому листі, який мама отримала від нього, він писав: "Завтра буде вирішальний бій". Я тепер думаю, що то був вирішальний бій, бо українці не могли воювати на боці росіян, а воювали проти них. І батько з армії втік. І добрався він до прибалтійських "лісових братів", це як у нас "бандерівці, і вони допомогли перебратися до України. І вступив в Українську повстанську армію. А КДБісти знали все".
"Конвоїри стукали в двері: "Перестаньте колядувати!"
1 січня 1949 року радянська влада вивезла з Великих Бірок на Сибір п’ять сімей, розповіла Дарія Пелеш. За її словами, перед тим, як посадити людей у товарні вагони, їх тримали в камерах у Копичинцях. Там, каже жінка, був пересильний пункт.

"Людей було так багато, як в пачці сірників. Тепер показують тюрми, що там двоярусні ліжка, а ми всі лежали на цементній підлозі — і діти, і старі. Люди були немиті, голодні, кинулися воші. Воші були і в головах, і в рубцях сорочок з домотканого полотна".
За словами Дарії Пелеш, у камерах репресовані й зустріли Різдво.
"6 січня почався Святвечір. Ну і за нашими українськими традиціями вся тюрма почала колядувати. На території були й інші будівлі із ув’язненими хлопцями та дівчатами, то колядували всі. Конвоїри стукали в двері: "Перестаньте колядувати!". А коляда — то дух української нації, росіяни того боялися. І за тую кару не винесли параші. І ті всі нечистоти підтікали під людей".
"Люди рятували одне одного, як годні були"
З Копичинців на Сибір людей везли товарними вагонами. Вони були залізними, аби люди не змогли втекти. Не всі пережили ту дорогу, розповіла жінка. Пригадує, як один чоловік помер і росіяни просто викинули його з вагона на сніг. У Хабаровську репресованих пересаджували в автобуси та вантажні автомобілі.
"300 кілометрів везли при сорокаградусному морозі на відкритих машинах. Ми мали з дому перину та подушку, то дали їх двом старшим людям з Івано-Франківська. Хто мав маленьких дітей, тих везли в автобусі ПАЗ, хто мав маленькі діти, а вони на відкритих машинах. То вони все дякували: "Якби не твоя перина, ми були б замерзли, були б не доїхали". Люди рятували одне одного, як годні були".
" Дерево заготовляли на побудову комунізму "
Дарію із сім’єю вивезли до Нанайського району. Спецпоселення, в якому жили, називали "Монома 65 кілометр". Корінними жителями були нанайці. За словами жінки, переселених українців вони не чіпали. Жили репресовані в бараках. Їх будували полонені японці.

"Барак — то така споруда, як колгоспна стайня, тільки поділена на клітки. Ліжко стояло, стіл. Але українці як приїхали, ми всі зробили українські хати — побілили, поліпили. Бо ті бараки були побудовані з брусів дерев’яних, а між ними мох, а в тому моху було повно блощиць, вони кусали страшно. Прийшла весна, люди поліпили, помастили. Бабуся передала фотографію, мама вишила серветки, рушник".
У Маномі Дарія ходила до школи, а її мама працювала на лісопильні, розповіла жінка.
"Різали дерева, вручну пиляли. Спочатку треба було відкинути сніг довкола дерева. Кедри високі — 40-45 метрів, дивитися, куди нахил, і ті жінки в ручну різали ті дерева. Потім вручну обрубували сучки, спалювали. Була норма, яку треба було виконати. Дерево заготовляли на побудову комунізму. Але я не знаю, чи той комунізм вони побудували сьогодні, чи не побудували".
За словами Дарії, аби не працювати на Різдво, жінки наперед заготовляли дрова та ховали їх. Навіть у засланні українці намагалися зберігати традиції.
"Пам’ятаю, як була маленька, в засланні до нас приходив український вертеп. Колядували українські коляди. Варили кутю, голубці, вареники з капустою. Все як в Україні".
Мама Дарії постійно розповідала їй про Україну.
"Цілий час ми малі мріяли про Україну, хотіли додому. Мама розказувала нам про Україну, про наші звичаї, про вишиванки. У нас навіть був чоловічий хор, який співав усі українські пісні".

Також у Сибіру з мамою завжди прикрашали ялинку. Нині Дарія робить це разом з правнучкою. Дівчинці 9 років, її назвали в честь бабусі — Дарина. Правнучці розповідає про те, як виборювали українську державність. Дарина розповіла:

"У неї справді було дуже важке дитинство. Вона розказувала і я подумала: "Справді важко було це пережити". ім’я прабабусі означає "дар", дар Божий. І от мене так назвали. Я дуже люблю свою прабабусю, вона у мене справжня зірка".
Сім’ю Дарії звільнили із заслання в 1960 році, але ще рік вона з мамою заробляли гроші на дорогу додому. Нині про часи заслання нагадують фотографії. На них — односельці та люди з різних регіонів України, яких росіяни примусово вивезли з рідних домівок до Сибіру. За словами Дарії, окрім фотографій не збереглося майже нічого, каже Дарія. Аби уникнути переслідувань, довелося спалили навіть вишитий рушник.

"На тім рушникові була розрита могила, з одної сторони стояв лев, тризуб був на рушнику і напис "Боже Україну спаси". Ми його привезли. Ми як розпаковували валізи, як бабуся побачила той рушник, каже: "Стефка, та ти що, хочеш знов на Сибір?". Тоді ще боялися. І той рушник взяли і кинули в кухню.
У Дарії Пелеш – четверо дітей, четверо внуків і троє правнуків. Вони, каже жінка, продовжують боротьбу за незалежність.

Коли розпочалася повномасштабна війна зять Дарії Володимир Лісовський пішов на фронт. Чоловік розповів, хоче зберегти історію тещі для нащадків.

"Час йде, ми не молодіємо, дещо втрачаємо, дещо забуваємо. І в сьогоднішній день хочу, щоб це перейшло у спадок нам. І можливо хтось впізнає пані Дарію, ті, хто разом відбували заслання. І пам'ять. Пам'ять повинна бути в нас, пам'ять – це історія. Хто не знає історії, не має майбутнього", — сказав Володимир Лісовський.
Дочка Дарії Олександра Лісовська розповіла, росла на історіях бабусі та мами.

"Я захоплююся своїми родичами, моєю бабцею, моєю мамою. Тому що вони дуже багато пережили, але вони не тримають зла на тих людей, які їх вислали. Хоча вони знають прізвища. Для нас це великий приклад відданості для України, жертовності. Вони вистояли, вони справжні патріоти, справжні українці. І я дуже люблю свою маму, пишаюся нею. І хочу, щоб вона ще трошки пожила в мирній Україні".
