Ярослав Троцюк з Тернопільщини – військовий медик 82 окремої десантно-штурмової бригади. Родом він із села Вовківці Великодедеркальської громади Кременецького району. Чоловік за освітою — фельдшер. Коли почалась війна, Ярослав був закордоном на заробітках. Повернувся в Україну та добровольцем пішов в ЗСУ. На війні — з квітня 2022 року.
"Коли почалась повномасштабна війна, прийняв рішення повернутися в Україну
"Я був закордоном, коли почалася війна. Тоді я працював на фермі у Німеччині. Я вирішив повернутися до України. Пішов воювати добровольцем, бо відчував, що потрібно було йти. Військового досвіду до 2022 року не мав. Потрапив бойовим медиком у 80 окрему десантно-штурмову бригаду, а потім — у 82 бригаду. Там я вже був на посаді фельдшера медичного пункту і зараз ним вважаюся".
"У перший рік служби отримав поранення і контузію".
"Я воював на Донецькому напрямку, а саме під Бахмутом, на Харківському Запорізькому напрямках. У вересні 2022 року біля села Оскол на Ізюмському напрямку, що на Харківщині вперше був поранений. Ми потрапили під артобстріл. Тоді отримав переломи черепа та ребер, контузію, розрив барабанної перетинки. Лікувався протягом чотирьох місяців, а тоді знов пішов на фронт. Хотів назад до своїх побратимів. Друге порання отримав на Запорізькому напрямку, біля Оріхова. Була у нас група - 8 людей, теж потрапили під артобстріл. Тоді один із потратимів загинув, решта отримали осколкові поранення. Спочатку мене лікували у Запоріжжі, далі — у Дніпрі. Тоді вже мене перевезли на Тернопільщину. Зараз триває лікування у Збаражі, постійно обстежуюся у Тернополі. У мене — осколкові поранення двох ніг. Лікарі кажуть, що повноцінно ходити не зможу, але головне, що вдалося зберегти ногу, інакше довелося б ампутувати".
"Професійні навички стали у нагоді під час війни"
"Так, це допомагало. Але роботу в мирному житті і на війні — не порівняти. Бути бойовим медиком на війні — це злагоджена колективна робота, бо сам ти нічого не зробиш. Мені було приємно працювати з цими людьми. На посадах бойових медиків були хлопці, які до війни не працювати у медицині, а після тренувань виконували роботу нарівні з медиками. У роботі бойового медика головне — "стабілізувати" пораненого і доставити його у стабпункт. А далі ним уже займаються лікарі. Треба не боятися, не панікувати. Найважче — коли людина помирає і ти не можеш нічим допомогти ".
"Воля – це мати можливість робити вибір"
"Варто воювати заради країни, майбутнього і своїх дітей. В України є майбутнє і жодних сумнівів бути не може".
"Навіть коли ця війна закінчиться, мені здається, до повної перемоги нам ще далеко"
"Моє бачення, що якщо ми віддамо хоча б частину територій, це просто відтягне час і далі знову буде те саме. Вони на цьому не зупиняться. Перемога можлива, якщо люди будуть згуртованими. Потрібно, щоб всі усвідомили, що це їхня країна, щоб всі були заодно. Не тільки військові, але й тил повинен працювати для перемоги, щоб люди не забувати, що війна триває".
"Бойовий дух підтримують побратими"
"У нас хороша команда і підтримує моя сім’я — дружина та двоє дітей, а також родина, в мене ще є двоє братів. Зараз вони навідують мене у лікарні, телефонують часто".
"Моя бабуся була зв’язковою УПА, ворог у нас зараз той самий"
"Бабуся мені мало розповідала, бо люди тоді були залякані тоталітарним режимом, вона боялася про це говорити. Та це й зрозуміло, її сестра і батьки були вивезені на Сибір. Але знаю одна: ворог у нас зараз той самий і ми мусимо його перемогти".
