Тернополянин Юрій Костишин воює у 44-й артилерійській бригаді під псевдо "Кіт Характерник". Чоловік каже, вперше пішов на війну у 2015 році. Як тоді, так і зараз головне для нього — захистити своїх рідних. Поміж боями на фронті встигає фотографувати на телефон природу та своїх побратимів. Нещодавно виставку його фото представили у Вільнюсі. Військовий планує видати власну книгу.
"Фото — це інший світ, куди можна втекти, інший вимір, паралельний вимір, такі своєрідні "двері в Нарнію", бо там все гаразд, там все добре, все тобі подобається, там ті люди і ті речі, які оточують тебе своїм теплом", — говорить Юрій.
Чоловік каже, коли розпочалось повномасштабне російське вторгнення, то над тим, чи йти на війну, навіть не думав.
"Вирішальне — це безпека і подальший добробут моєї родини, моєї сім’ї, донечки. Наплічник вже був готовий заздалегідь, найбільш необхідні речі були складені. Закинув на плечі рюкзак, попрощався з рідними. Ми пішли з братом у військкомат. Це так от ти йдеш і завжди в тебе голова повертається ліворуч, дивишся на ще знайомі обриси будинків, а десь там вже зникає силует донечки".
Юрію 46 років. Чоловік розповідає, ще його прадід казав, що рано чи пізно Україні доведеться воювати з Росією.
"З дитинства ми їздили до родичів в Бучач. Ми випадково завжди забігали на кухню, де сиділи дорослі. І я от одну розмову запам’ятав, коли мій прадід сказав, що у мене є закопана зброя на городі. Я довгий час не знав, що це таке, а він то казав, що вже пора його викопувати. Це були 1990 роки".
Під час служби Юрій встигає фотографувати природу та побратимів. Знімки щодня публікує у себе на сторінці під псевдо "Кіт Характерник". Там його дописи збирають сотні лайків. Доки Юрій воює з окупантами, то друзі організували уже декілька його фотовиставок. Одна із них — у Литві.
"Я ніколи не очікував такого. Чому я роблю фотографії? Я кажу, що це спосіб поділитися емоцією".
Три місяці тому боєць також підписав контракт з видавництвом, яке на основі його дописів укладе книгу "Кота Характерника".
"Мабуть, до книги спонукали знову ж таки мої друзі, бо в мене ніколи не було мрії книжку написати.
Книжка — це щось буде таке химерне, з фотографіями, з малюнками. Думаю, що це буде щось надзвичайне, щось залишиться після мене, в матеріальному стані для наступних поколінь. Можливо колись якась дитина прочитає, скаже, що таке було. Під час війни хтось щось робить для того, щоб повністю не занепасти і зберегти якесь тепло у своєму серці".
