Світлана Пушкар — вдова чемпіона України, Європи та світу з армреслінгу Андрія Пушкаря. Коли у 2018 році спортсмена не стало, Світлана продовжила підтримувати розвиток силових видів спорту в Кременці на Тернопільщині. У родинному домі Пушкарів діє спортклуб, який заснував батько Андрія Пушкаря Анатолій, який і виховав майбутнього чемпіона. Зараз ним опікується Світлана. За освітою вона психотерапевтка. Переживши втрату близької людини, вона допомагає іншим — надає безкоштовну психотерапевтичну допомогу родинам загиблих військових.
Світлано, як саме допомагаєте родичам загиблих і чому така допомога потрібна?
"Так трапилося, що я можу з цим працювати тому, що маю досвід і психотерапевтичний, і власний досвід втрати не однієї. Це те, чим я зараз можу принести найбільшу користь. Втрата і смерть — це теми, які в суспільстві достатньо табуйовані. Їх бояться, попри те, що війна, їх бояться, остерігаються, не хочуть озвучувати. Працюю з дружинами загиблих, працюю з військовими, з родинами зниклих безвісти на війні і, крім того, ще працюю з педагогами, з освітянами, — про те, як в школі працювати з дітьми, які переживають втрати. Це така величезна сфера роботи, де потрібно враховувати дуже багато моментів – роботу з дитиною, з родиною, взаємодію з однокласниками, роботу з класом і роботу навіть над змістом навчально-виховної програми. Зокрема говоримо про те, як бути з дітьми в школі, які втратили рідних на війні, як їм допомогти. Про це мало говорять, а я можу це робити. Зараз готуюся до роботи з психологами, з якими також будемо працювати".
Волонтерська ініціатива "Небайдуже", як долучаєтесь до неї?
"Я долучаюся до неї як психотерапевтка і як колега тих людей, які там працюють. Тому, що ініціативу заснували мої колеги, мої добрі знайомі, тобто люди, яких я знаю багато років і яким довіряю. Ми там всі працюємо над тим, щоб покращити психічне здоров’я населення України і рятувати від наслідків війни, втрат, рятувати від посттравматичних стресових розладів. Взагалі, ті люди, які приходять на психотерапію вчасно, вони можуть не стикнутися з посттравматичним розладом. У "Небайдужих" є сайт, де можна подати заявку, описавши декілька слів про себе, яка саме допомога потрібна".
Це безкоштовно до вас можна звернутися?
Так. Там — величезна команда психотерапевтів, психологів. Я особисто не можу працювати з усіма. Зокрема, до прикладу, з багатьма людьми у цьому місті в мене є перетини, а це забороняє етичний кодекс — працювати з тими людьми, кого ми знаємо, з ким ми дружимо чи перетинаємось по роботі".
Які найскладніші випадки у вашій професійній діяльності?
"Складність допомоги в тому, що людина не звертається за допомогою тоді, коли вона їй необхідна. Це процес і для цього потрібен людині ресурс. Часто той, хто в кризовій ситуації, в шоковій ситуації, в період гострої втрати — і ми не можемо цього робити".
"Тобі потрібно до психолога" — часто ця фраза звучить, як щось зневажливе. Чому таке ставлення і як це змінити?
"Це просто стереотип і фраза людей, які ніколи в психолога чи в психотерапевта не були. Або були і не потрапили до фахівця хорошого і отримали негативний досвід, складний досвід, "поранилися" ще більше або почали психотерапію і не завершили її. Як на мене, складність просто в тому, що люди просто не приходять, і я дуже радію, коли люди звертаються до мене. Це дуже круто тому, що людина не залишається сам на сам горем. Ви знаєте, я й сама раніше не могла піти до психотерапевта. Але вона змогла сама мене покликати, коли я була в період гострої втрати. Це мені дало опору тоді і дає опору зараз. Я працюю з людьми з втратами і коли їх довго немає на зв’язку, я можу написати, запитати: "Як ти?". І вони тоді наче прокидаються: "Ой, та це ж є ти, а мені ж треба до тебе".
Як порали дасте тим, хто стикнувся із втратою, з горем? Що варто говорити, а що не потрібно?
Сказати про те, щоб "дозволяли" їм плакати, сумувати, горювати, бути наодинці, не намагатися зупинити це і не знецінювати. Не просити припинити, швидше забути. Просто дати їм час. Бо ми часто не вміємо терпіти чиїсь сльози, не вміємо терпіти сум для того, щоб вони минулися, щоб відбулись якісь трансформації всередині і приходила більше життя, а не більше втрати. Тобто, що таке втрата? Вона навалюється і заповнює все. І потрібно робити щось таке, щоб у втрату приходило більше життя, повертати себе до нього. Для цього потрібен час, поки людина почне "повертатися" — радіти, співати, посміхатися, танцювати, займатися спортом, ходити на прогулянки, мати більше якихось соціальних контактів, комунікацій. Втрату потрібно пережити, щоб ці ресурси прийшли. Тому потрібно підтримувати, але підтримувати таким способом, щоб просто обіймати, гладити, мовчати. Адже іноді ми можемо говорити словами, якими ми будемо тільки ранити, Тому краще мовчати, бути поряд.
