У Тернополі 30 березня відбувся форум "Щасливі ми — інноваційна платформа психосоціальної підтримки в освіті. Досвід і внесок "Карітасу України". Впродовж нього педагоги, психологи, соціальні працівники та представники благодійної організації "Карітас" говорили про те, як сформувати психосоціальну стійкість дітей під час війни.
Про це Суспільному розповіла президентка "Карітас Україна" Тетяна Ставничи.
"Карітас" — це мережа місцевих організацій, які мають свою домівку в громадах. Тому наші програми відображають ті потреби, які є в громадах, і вони разом з ними розвиваються", — розказала президентка Тетяна Ставничи.
"Щасливі ми" — платформа психосоціальної підтримки в освіті, яка працює в 16-ти областях. Це створення безпечного простору для дітей, розповіла керівниця програми "Освіта, формація та захист дітей" українського "Карітасу" Зоряна Лукавецька:
"Це кімната, ми відтворили на форумі цю локацію, де діти можуть побути наодинці чи разом, погратися, поспілкуватися з психологом, соціальним педагогом. Ви тут побачите парламенти дітей, дитячі парламенти в дії, де діти самі створюють свої проєкти, захищають їх, а "Карітас" їх підтримує, надаючи невеличкі гранти на їхню реалізацію. Тому це не просто проєкт, а цілий комплекс активності. Також нас підтримує "Карітас" Австрії з урядом".
В безпечних просторах проводять активності та творчі заняття, ресурсні зустрічі для батьків і заходи для педагогів. Про це розповіла Світлана Копачівська, керівниця проєкту "Стійкість і розвиток" в області. За її словами, на Тернопільщині є 12 навчальних закладів, де діють такі кімнати. З них три — у Тернополі. За словами Світлани Копачівської, заняття там безкоштовні.
"Облаштовані безпечні простори, є соціальні працівники, які працюють з дітками в післяурочний час. Вони проводять з ними цікаві активності, веселі заняття", — розповіла керівниця проєкту.
У форумі взяла участь Лариса Дідковська — психотерапевтка, професорка, ректорка Українського Вільного університету в Мюнхені. Вона розповіла про те, як говорити з дітьми про війну:
"Говорити потрібно, бо це називається "контакт з реальністю". Не треба поляризувати те, що ми робимо. Не треба цього ані катастрофізувати, ані драматизувати, але теж не можна табуювати, заперечувати чи знецінювати цю реальність. Треба доносити правду і робити це якомога спокійніше і стабільніше. Але не втікати від неї. Найголовнішою нашою перевагою є те, що та травма, яку ми переживаємо, супроводжується почуттями гідності, моралі, "святими" почуттями боротьби за власну незалежність суверенність".
