Тарас Пилипчук – боєць-доброволець, який пише пісні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, жив в Естонії. Тоді на мітингу в перший день війни сказав: "Я повертаюся додому, хто зі мною?" Чоловік розповів Суспільному, що з того часу вже понад рік воює на передовій.
"Гітара називається "Макстон". Це не гітара, це моя бойова подружка. Мар’їнку зі мною пройшла".
Для інтерв'ю військовий Тарас Пилипчук одягнув сорочку, яку вишила мама. Розповідає, з собою на передову разом з гітарою брав стару, вишиту дідову сорочку, яка для нього особливо цінна. Коли є час і натхнення боєць пише пісні.
"Під час широкомасштабного вторгнення я написав три пісні. На альбом вже назбирується 15-20 творів".
Бойові побратими часто просять заспівати пісню "Незламна", яку Тарас написав у 2014 році. Позивний Тараса Пилипчука ще з 2016 року – "Гнилий", через рідне село Гнилички Тернопільського району. З передової до Тернополя він приїхав на кілька днів у відпустку, щоб побачити рідних.
"Приїхали з дружиною до батьків, побули там. Вирішив маму завести на "Мавку", бо й сам хотів. Знаю, що прокат скоро закінчується, а я дуже хотів потрапити".
Тарас каже, відчуття, що потрібен країні, з’явилося у 2013 році, на Майдані. Тоді йому було 20 років, закінчив вчитися на юриста і хотів йти воювати. Та батьки не хотіли відпускати сина на війну.
"Я не потрапив у 2014 році, батькам вдалося мене переконати: "Ой сину, як ми будемо без тебе жити, якщо тебе вб’ють?" У результаті була депресія півторарічна, а потім все-таки пішов. Усередині мене був поклик, хотілося. Я знав, що повинен бути там".
Мама Тараса Марія каже, про те, що син уклав контракт зі ЗСУ дізналася, коли він приїхав додому в першу відпустку.
"Я навіть не знала, Тарас пішов і нікому нічого не сказав. Коли він приїхав у відпустку, я побачила в нього на грудях жетон. Запитала, що це таке, він сказав: "То по-приколу, мам". Коли ми його відправляли на Схід, він казав, що їде в Харків, а насправді сідав на маріупольський поїзд. Хоча син ніколи не обманював. А потім все одно признався, що він вже там, у зоні бойових дій".
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Тарас був за кордоном, працював різноробом в Естонії, потім піцейолою. Про те, що буде велика війна, не сумнівався.
"Навіть, коли я познайомився зі своєю дружиною, я їй казав, що будь готова. Рано чи пізно почнеться широкомасштабна війна і я знову піду воювати. 24 лютого ми пішли під посольство російської федерації, там відбувався мітинг, ми брали в ньому участь. Я дорвався до мікрофона і сказав: "Чуваки, я буду їхати додому, давайте, хто готовий, їдьте зі мною".
На початку березня він був уже в Україні й відразу пішов у добробат стрільцем. Разом з побратимами брав участь в обороні Харкова. Каже, перший день на передовій був для нього найважчим за весь час війни. Це було в середині березня 2022 року біля Руської Лозової.
"Це був найважчий день, тому що тоді я прощався як мінімум разів три з життям. Прилітало… По нас працював танк, БМП, зайшло ДРГ. Тоді під Руською Лозовою я "наївся страху" більше, ніж за рік часу в АТО протягом двох ротацій. Завдяки коригуванню артилерії 92 бригади нам вдалося вийти, допомогли прикриттям. Ми тоді викликали на себе вогонь і отримували. В нас п’ятеро хлопців тоді загинуло… Це був найважчий день".
Тарас розповідає, разом з побратимами пройшов Донецький напрямок і зараз знову воює на харківському. Візити додому – велика рідкість. Нещодавно він завершив навчання та отримав офіцерське звання, тепер у планах – підписати контракт із ЗСУ на 5 років.
"Паралельно буду переплітати ці плани з творчістю. І хочу жити. Жити у своїй країні, заробляти тут, не виїжджати. Хочу жити й творити".
Читайте також
- Втратив сина і пішов захищати Україну. Історія Віталія Лабуткіна з Тернопільщини
