Мова в умовах війни стала потужним маркером національної ідентичності. Про це розповіла кандидатка філологічних наук із Тернополя Галина Панчук в ефірі Українського радіо Тернопіль.
За її словами, громадяни, які досі українською не розмовляли, нарешті починають спілкуватися державною мовою.
"За час війни на українську перейшло багато людей. І це не страшно, якщо вони будуть робити помилки, головне, зробити перший крок у тому напрямку. Я була свідком сцени, коли біля маршрутки стояли жінка з дівчинкою. І жінка починає говорити з нею російською мовою. А дівчинка їй каже: "Мамо, українською!". Це було неперевершено!"
На думку мовознавиці, держава повинна послідовно й виважено проводити мовну політику. А ще – подбати про збереження могил видатних українців, які досі знаходяться на чужій землі.
"Мені болить, що ми не навчилися шанувати своє. Здається, то Улас Самчук казав, що ми знаємо, де похований Шекспір, але свого не знаємо. Ми досі не повернули Довженка з Москви, який там похоронений, і щоденники якого мали бути опубліковані за 50 років після його смерті. Дякувати Богу, Олександра Олеся повернули додому. А скільки їх ще за межами України", – говорить Галина Панчук.
Жінка вважає, культивування пошани та інтересу до нашої рідної мови є основою української державності.
"Держава має подбати про це і зробити, як в інших країнах. Хочеш роботу – вчи українську мову. Я прочитала, що українську як мову національної меншини вивчають у Канаді. В Оттаві є суботня недільна школа. Три години в тиждень. Фінансує її не держава. Інші мови в Канаді фінансують материнські держави. Тому фактично цю недільну школу, якби ми про неї дбали, потужно мала б фінансувати Україна".
Читайте також
- Відкрили для себе рідну музику й літературу: історії переселенців, які в Тернополі перейшли на українську
