На Тернопільщині в гуртожитку Теребовлянського коледжу культури і мистецтв прихистили майже триста тимчасово переміщених людей. Про це розповіла Суспільному виконувачка обов’язків директора закладу Олена Ткачук.
За її словами, здебільшого – це жінки з дітьми, але є й чоловіки. Зараз вони безкоштовно роблять ремонт у помешканні.
У ванній кімнаті гуртожитку працюють переселенці Ігор і Костянтин. Вони замішують розчин, а потім штукатурять стіну, на яку згодом укладуть плитку. Ігор розповідає, що в гуртожитку не живе, але приходить допомагати, оскільки роботи в Теребовлі допоки знайти не може. Харків покинув після тижня обстрілів.
"Зрозуміли, що необхідно виїжджати з дому, коли навпроти будинку впав снаряд. Тоді вже терпіння лопнуло і всі поїхали. Ми добиралися майже тиждень, тому що були величезні затори, бо й з інших міст люди масово виїжджали, і це дуже страшно. Тут ходив, питав, щоб знайти якусь роботу. Але роботи в невеликому місті немає. У коледжі з'явилася можливість допомогти з ремонтом. Зараз такий час, що потрібно допомагати кожному, тому, як уміємо, так і допомагаємо", – каже чоловік.
Чернігівець Костянтин розповів, що дружину і маленьку дитину вивіз за кордон, а сам залишився в Теребовлі. За тиждень планує повернутися до рідної домівки.
"Спогади дуже страшні. Коли на дорозі за двісті метрів від твого будинку стоїть танк і веде обстріл, коли ти сидиш у підвалі, а над тобою здригається будинок. Десь до тижня неможливо було вийти з підвалу, виходиш на хвилин 10-15 і знову обстріли… Це дуже страшно. Але потрібно повертатися до життя, відновлювати місто рідне".
В іншому блоці гуртожитку працює киянин Віталій. Чоловік нарізає плитку та вкладає її у ванній кімнаті. У Києві працював на будові. До Теребовлі переїхав з дружиною та двома дітьми: одній –10 років, іншій – 8 місяців, каже чоловік.
"Рано-вранці прокинулися від вибухів біля дому. Ми живемо в Святошинському районі, за десять кілометрів від Гостомеля. Коли почалися вибухи, дружина розбудила дітей. Ми, звичайно, всі перелякалися, спершу не зрозуміли, що відбувається. Тут почали по телевізору говорити: "Війна". У Теребовлі ми дуже сильно дивувалися, наскільки тут добрі люди. Ми не звикли до такого, що нам хтось допомагає, хтось щось дає. Для нас це було перший раз, насправді. Ми шукали в цьому якийсь підступ, а насправді його немає".
В одній з кімнат гуртожитку живе харків’янка Ірина. Говорить, війна в рідному місті почалася 25 лютого. Жінка пригадує, як бомбили мікрорайон Салтівка, де її помешкання.
"Палало все. Будинки, як свічки горіли. Ми бачили, як злітали ракети, ми чули і бачили літаки, які бомбили. Звук такий «зззз» і за ним – полум’я, вибух. Страшно, дуже страшно. Все тремтіло. Бомбили з інтервалом по пів години і по годині. Відбомбились, якийсь перепочинок трішечки, і знову бомбардування, і знову... Це було два тижні підряд. Було дуже страшно, коли злітала ракета, ми це бачили. Така точечка, як літак, злітає, і потім – вибух, полум’я аж до неба. Дуже страшно… Ми їхали до Тернополя, стоячи в тамбурі, чотирнадцять годин. Людей було дуже багато, з дітками. Стояли плече до плеча".
Вікторія та її двоє синів приїхали з Києва. Владиславу – 3 роки, Павлові - 13. Поки чоловік захищає Київ, вони живуть у гуртожитку в Теребовлі. Коли Вікторія згадує про початок війни, не може стримати сліз.
"24 лютого, коли почалися вибухи, ми були вдома. Чоловік зібрав нас швиденько, і ми поїхали на територію військової частини, бо бомбосховища в нашому домі не було. У військовій частині пробули до третього березня. Спочатку ми були в підвалі, нас сховали в бомбосховище, зовсім непідготовлене, але…Однієї ночі до нас туди намагалися зайти диверсанти з автоматами. Вони не йшли туди, де військові, а йшли туди, де діти… Страх за дітей досі залишився", – розповіла жінка.
"Були перші дні вдома. Ховалися у ванну, тому що дуже сильно бахкало, стіни здригалися. В мене в кімнаті старі вікна, то вони дуже тряслися під час вибухів", – говорить син Вікторії Павло.
Виконувачка обов’язків директора коледжу Олена Ткачук розповідає, почали заселяти переселенців у гуртожиток в перші дні війни. Тут також збирають усі необхідні для людей речі та продукти.
"Я хочу подякувати всім українцям, всім западенцям, що вони так дружньо відгукнулися на нашу спільну українську біду".
Читати також
- У Великобірківській громаді на Тернопільщині живе понад пів тисячі переселенців
