На Тернопільщині у Малому Ходачкові відбувся «День пам'яті», з нагоди другої річниці загибелі військовослужбовця Романа Гармаша. Боєць загинув на Донеччині під час артилерійського та авіаударів, розповіла його сестра Світлана Гуменна. На фасаді школи, де навчався чоловік, відкрили меморіальну дошку воїну.
Роману Гармашу був 41 рік. Чоловік загинув 18 вересня 2024 року в селі Іванівське на Донеччині під час артилерійського обстрілу. Він пішов добровольцем до війська на початку повномасштабної війни. Служив спершу в теробороні потім у 5 окремій штурмовій бригаді, каже мама бійця Марія Гармаш.
«Я щиро вдячна однокласникам Романа, що влаштували цей день заради пам'яті мого сина. Це дуже важливо, тому що ціна свободи — свобода має ціну. Ці хлопці пожертвували своїм життям, щоб Україна цвіла, щоб Україна жила. Щоб ми пам'ятали їх. Він казав, що все буде добре. "Ти не переживай, мама. Все буде добре", каже. Він так надіявся. І ми вірили. Я вірила його словам. Я до сих пір не отямилася. Я не можу отямитися, бо я вірила в його слова, що все буде добре», — розповіла мати полеглого воїна.
Встановлення меморіальної дошки на фасаді школи в Малому Ходачкові ініціювали та профінансували однокласники бійця. Одна із них Світлана Костич.
«Нас кого куди порозкидало. І всі молодці, всім дякую за таку швидку реакцію, за те, що надіслали кошти. Хто передавав, хто перекидав. Всім нам досі не віриться, що його немає. Вже два роки. Десь усвідомлюєш, а серце не сприймає. Роман у нашому класі, напевно, був найсміливішим.
Його останні слова до сьогодні звучать в голові. Він сказав: «Я не знаю, чи я повернуся звідти». Він чудово розумів. Спілкуюся з багатьма хлопцями з різних бригад. В мене там багато знайомих, друзів, рідних. І я їм тепер, після Романових слів, забороняю взагалі таке в відпустці говорити».
Вшанувати Романа Гармаша прийшов його сусід Ігор Войцехівський.
«Коли він приїжджав в відпустку, вже будучи на війні, говорив, що служба тяжка, але хтось має її робити. Важко і як би не було, але завжди розказував з посмішкою. Меморіалізація нашої історії, нашої пам'яті має, нашого минулого мусить бути обов'язково здійснена. Тому що хто не пам'ятає минулого немає майбутнього. Це обов'язок наш, тих хто ще поки що живі, пам'ятати про тих, хто пішов в засвіти. Хоча в нас на загал між військовиками прийнято говорити, що не загинув, не попала куля, не порвало його, а перевівся на службу в "небесний легіон".
Сестра Романа Світлана Гуменна розповіла, що у день відкриття меморіальної дошки, у школі, де навчався її брат, започаткували премію його імені.
«Сім'я запровадила таку ініціативу — щорічно відзначати молодь, дітей за добрі вчинки, волонтерство. Не за оцінки. За такі добрі справи, які допоможуть покращити розвиток села, розвиток громади, розвиток України, які будуть мотивацією для того, щоб щось робити краще. Це будуть нагороди і грошові премії найкращим кільком визначеним дітям, чи молоді щорічно в цей день, 18 вересня».
На завершення меморіального заходу на подвір'ї школи, де навчався Роман, висадили дерево пам'яті.
наНа подвір'ї школи діяла виставка світлин, нагород, особистих речей загиблого бійця.
