Родина ветерана ЗСУ Олександра та Катерини Загорняк з Ірпеня переїхала на Тернопільщину на початку війни, щоб перечекати обстріли. Однак замість тимчасової евакуації зупинилися тут на чотири роки. За цей час не лише адаптувалися до нових умов, а й започаткували власну справу. Своєю історією подружжя поділилося з Суспільним.
На Тернопільщині родина Загорняків з Ірпеня зупинилася у Збаражі, звідки родом бабуся та мама Катерини.
"Будинок моєї найкращої подруги пустував, тому що вона виїхала за кордон з донечкою. І вона мені сказала, Кать, там ключі в курнику лежать, беріть, заходьте. Вона тоді, напевно, не думала, що ми окупуємо її будинок на довгі роки", — розповіла жінка.
До війни Катерина працювала в школі, Олександр інженером на будівництві. У них підростала шестирічна донька Аделіна. Коли росіяни почали обстрілювати місто, вирішили терміново евакуюватися.
"Ми дуже вчасно виїхали, бо через дві години там вже повністю зруйнували міст і почалися жахливі події. Почувалися дуже стривожено. В якийсь момент нам сказали, що наш будинок в Ірпені вибухнув, що нашої квартири нема і показали фотографію, що там ракета стирчить і тої частини будинку немає. Ми з чоловіком подумки уже попрощалися зі всім. Потім виявилося, що вцілів будинок", — каже Катерина.
Із собою взяли лише найважливіші документи та домашнього улюбленця, якого кличуть Кіт ірпінський:
"Він жив в квартирі з нами, а тут почав, уявляєте, ловити мишей".
Після переїзду до Збаража Олександра призвали до війська. Чоловік служив у морській піхоті. Після двох років служби через стан здоров’я він був вимушений перейти на довготривале лікування.
Син Олександра народився, коли він був на війні. Зараз хлопчикові три роки.
З часу переїзду подружжя на Тернопільщину минуло чотири роки. За цей час вони не лише адаптувалися на новому місці, а й започаткували власну справу з виробництва яблучних чипсів, розповіла Катерина:
"Ми читали про власну справу, про гранти, які можна отримати від держави, і ми подумали, чому б і ні. Розробили бізнес-план, отримали грант і розпочали працювати. Це мікрогрант — 250 тисяч гривень. Ми придбали в першу чергу дегідратор, купили виробничий стіл, слайсер, купили запайщик. Дуже багато вклали в розробку брендингу".
Десятирічна Аделіна також допомагає батькам:
"Я запаковую, щоб було стільки, скільки треба грам, закриваю, а потім вже батьки це закріплюють, щоб вони хрумтіли".
За словами Катерини, за пів року їм вдалося налагодити виробничий процес. Зараз шукають можливості реалізації власної продукції:
"Ветеранських бізнесів зараз дуже багато і ми всі працюємо чесно, сплачуємо податки і дуже хотілося б мати підтримку Тому що великі виробники є в супермаркетах і всюди, а ми все ж таки намагаємося працювати на розширення збуту, шукаємо своїх клієнтів і потребуємо в цьому плані підтримки".
Справу розвиватимуть і далі, каже Олександр Загорняк. Щоб розширити асортимент, присадибну ділянку поруч з будинком засадили городиною:
"Як повернувся з війни, посадив п’ять кущів лохини, завіз з лісу спеціальний грунт, ожину посадив. Ще маємо там невеличкий город. Господарі там садили зелень, а ми цього року вирішили посадити кабачки елітних сортів. Спробуємо теж з них робити чипси. Ще є у нас полуниця. Спробуємо сушити полуницю в сушарці, поки у нас міжсезоння між яблуками".
Повертатися до Ірпеня після війни не планують, сказав чоловік:
"Хочеться вже жити спокійно. Купити якусь земельну ділянку, наприклад, побудувати свою хату. Головне, чого хочеться, це щоб закінчилася війна. Бо без цього будувати якісь плани важко. Ми живемо сьогоднішнім днем, робимо все, що можемо робити сьогодні".
Зараз Олександр очолює раду ВПО у Збаразькій громаді:
"Більшість людей, які переїхали з окупованих територій, не мають тут де жити. Вони винаймають квартири, живуть у якихось будинках, які їм надають безкоштовно, але ці умови не завжди відповідають".
Відволіктися від буденних проблем та клопотів допомагають сімейні прогулянки до старого саду, розповіла Катерина:
"У часі дуже важких обставин і подій, напевно, природа, яка тут є і той спокій, — це те, що допомагає мені особисто балансувати, і всій нашій родині. Для нас це щоденна прогулянка, дуже приємна, спокійна, яка наповнює, лікує, допомагає нам переживати все те, що відбувається".
