Оксана вийшла заміж у неповних 20 років. У шлюбі, після втрати першої дитини, жінка потерпала від домашнього насильства За її словами, чоловік був дуже ревнивий, постійно її звинувачував, принижував, застосовував фізичну силу. Вони розлучені вже 20 років, але пережите боліло й залишило осад. Про своє життя й те, що спонукало поділитися подробицями нещасливого заміжжя, 57-річна Оксана розповіла Суспільному. На прохання співрозмовниці, ми не показуємо її обличчя та не називаємо прізвища.
За словами жінки, проблеми в шлюбі почалися після втрати дитини:
"Я прожила з чоловіком 18 років. Проблеми почалися практично з першого дня. Тоді ми жили в квартирі четверо — мама, вітчим, і я з чоловіком. Це була квартира моєї мами. Ми обоє хотіли дитину. І негаразди почалися після того, коли при пологах я дитину втратила. Наша дівчинка, яку я виносила дев'ять місяців, померла. Чоловік дуже хотів дитину і після цього почалися його звинувачення, що це, мовляв, моя провина, — я винна в тому, що дитина не вижила.
Найстрашніше, що в ті часи нам постійно говорили: "Боже, що скажуть люди".
І ми з цим жили, — що люди будуть говорити. І, лежачи там в лікарні, я думала, як я прийду додому без дитинки, що я маю скати, що скажуть сусіди, що сказати знайомим. Я боялася осуду і не мала підтримки.
Та найстрашніше було не це, а ставлення чоловіка, коли я повернулася. Він звинувачував мене у втраті дитини, в тому, що я гуляла, заставляв падати на коліна і просити вибачення по кілька разів на день. І вночі я клякала на коліна і він заставляв переконувати, що я не гуляла, що я нікого не мала. Парадокс був у тому, що гулящим був він. Я вже пізніше про це дізналася, та і горілка робила своє.
Фізична розправа інколи є набагато слабшою, ніж моральна. Моральна вона страшніша. В нашій сім’ї було більше морального насильства.
Мені казали, що після таких пологів не можна народжувати відразу, але я наважилася, тому що не бачила іншого виходу. Завагітніла, народила. Богу дякувати, все було гаразд. Але після народження дитини нічого на краще в стосунках практично не змінювалося. Не змінилося й після народження другої".
За словами Оксани, вона зростала в родині, де домашнього насилля не було:
"У сім'ї моїх батьків насилля не було ні фізичного, ні морального. Мене виховували в родині, де чоловік нікого не вдарив, де були позитив, любов, підтримка. Дрібні непорозуміння були, не без цього. Але мій шлюб — перший випадок, коли я стикнулася з насильством. Моя мама завжди намагалася знизити градус агресії чоловіка".
Оксана розповіла, що з часом до емоційних знущань додалося фізичне насильство, але вона терпіла, бо боялася людського осуду:
"Він вдарив раз, потім це повторилося ще раз. Зараз я думаю, чому я це терпіла? І розумію, що це було через страх людського осуду. Та й ті, хто про це знав казали: "Та чого ти, та багато хто так живе, дітям треба батько, сім'ю треба годувати. Нічого тут страшного немає, ще синя не ходиш". Ну, мається на увазі з побоями страшними. Ні, не ходила синя, але нормального життя не було".
На запитання, як зазвичай розпочинався конфлікт, відповіла так:
"Я це відчувала, не знаю як, але відчувала. Переступить поріг і щось зразу не так. Зразу звинувачення, зразу щось не те. Не мала права піти, наприклад, на зустріч з випускниками. Він був дуже ревнивим, неймовірно ревнивим. Не мала права піти десь і відпочити, не могла вдягнути те, що хотіла чи говорити з кимось, хто виявляв до мене увагу. Будь що з цього могло стати причиною чергового конфлікту. І я терпіла, намагалася його не провокувати на скандали і сварки.
Але останньою краплею мого терпіння став момент, коли могла постраждати дитина. Тоді я сказала, щоб дитина втікала. Ми намагалися його втихомирити, але довелося викликати міліцію. Приїхали міліцейські і його забрали".
За словами жінки, вона сподівалася на спокійний вечір і те, що правоохоронці вплинуть на нього, але все обернулося інакше:
"Він повернувся під ранок, у настрої й каже мені: "А ти думала, що тобі буде краще, що ти викликала міліцію і мені щось зроблять? А я пішов, купив горілку, ми собі посиділи у відділку, поговорили, які ви всі жінки". Це були 90-ті роки, він там когось знав в міліції. І я більше з цих пір ніколи не викликала міліцію.
Одним словом, наважилася тоді попросити про підтримку, а вийшло отак. Тепер я знаю, що є різноманітні організації, які допомагають в таких ситуаціях, що правоохоронці працюють інакше, а тоді потрапила в таку ситуацію й не отримала підтримки, на яку сподівалася. А він зловтішався, мовляв, тут ти безсила.
Чи думала я про розлучення тоді? Так, думала, але мала приклади, коли люди за подібних обставин намагалися зберегти сім'ю, чекали змін, якогось дива і поліпшення стосунків. Коли я прийшла на презентацію книжки Галини Козак я подумала: "Боже, це ніби про мене". Якщо коротко, це психологічна повість про домашнє насильство, християнське прощення і складні стосунки.
На презентації було чимало знайомих мені людей, були ті, кого я бачила вперше. Окрім представлення книжки було багато спілкування, було обговорення і мені тоді захотілося розповісти про своє життя. Я встала і поділилася досвідом свого шлюбу, де було багато проблем. І коли отримала запрошення вашої редакції, також вирішила це проговорити. Бо так стає легше. Можливо, хтось мене почує і не буде терпіти поганого ставлення та насилля, емоційне воно чи фізичне".
Оксана каже, в шлюбі вела щоденник:
"Я люблю писати, завела зошит. І я в тому зошиті записувала свої переживання, писала про те, що боліло. Напишу і мені легше ставало. Пам’ятаю, обкладинка того зошита була м'якою. Ми розлучені 20 років. На якийсь час я забула про цей зошит. А років п'ять тому я знайшла його. Ви знаєте, коли я його відкрила, я ні одного слова не прочитала. Всі слова злилися в одну масу. Може від сирості, може від часу, чи таке чорнило тоді було. І я собі думаю: "Господи, дякую тобі". А навіщо мені це читати? Я щаслива людина. Мої діти виросли, я спокійна.
Коли ми розлучилися, то я стояла на зупинці й уже тоді думала, яка я щаслива. Я не поспішаю додому, спокійно стою, чекаю тролейбус, не думаю, що там вдома, чи прийшов, а який прийшов, а чи буде все гаразд. Я так дякувала за це Богові.
Але, знаєте, коли він тоді сказав, що таки знайшов собі іншу і йде до неї, напевно, ще рік часу мені боліло. Дивно, тому що здавалося, жила з людиною, яка мене не любила, яка не поважала, не шанувала ні мене, ні дітей, ні батьків. Але боліло. Та шлюб рятувати не хотіла, бо бачила, що нічого тут хорошого немає. Пам’ятаю, коли я подала заяву на розлучення, то він навіть біг за мною і хотів вдарити, там в суді".
За словами Оксани, після розлучення вона нікого собі не шукала:
"Спочатку боялася знайти людину через невдалі стосунки в шлюбі. Боялася, коли людина випиває. Я тоді пішла аж на декілька робіт, тому що діти ще не могли працювати. І я постійно була десь в русі, навіть оголошення розклеювала. Можна було виїхати за кордон. У той час багато хто виїжджав. Але я боялася за дітей, бо не мала на кого їх залишити. Я не маю ні сестри, ні брата, я не маю нікого. Гроші можна заробити, але щоб не змарнувати головного. Тому я працювала тут, дбала про дітей.
Була спроба побудувати нові стосунки, але якось не склалося. Я сама, але щаслива й діяльна. Вдячна своїй родині та друзям, які підтримували мене в складні часи. Ходжу до церкви, бо маю за що подякувати Господу. Діти мають свої сім'ї, діти вже окремо. Своїм дітям кажу, щоб вони вдома спілкувалися, обговорювали проблеми, бо спілкування і взаєморозуміння — це дуже важливо.
Розумію, що після цієї публікації будуть різні коментарі, бо одні люди кажуть одне, інші — друге. Але я хочу, найперше, щоб не засуджували. Я теж не засуджую свого чоловіка і не бажаю йому зла, все ж ми маємо спільних дітей, жили стільки часу.
Але скажу так: "Ніколи не вартує терпіти".
Бо ні ми, ні наші діти не мають чути постійні сварки, бачити нелюбов один до одного, воно не має так бути. Зараз є центри, де надають допомогу, психологи, до яких можна звернутися і можна анонімно поговорити. У той час того не було".
Що про домашнє насильство кажуть у поліції
Як повідомив Суспільному заступник начальника управління превентивної діяльності, начальник відділу дільничних офіцерів поліції ГНП в Тернопільській області Василь Дідух нині на обліку перебуває близько півтори тисячі людей, з яких близько 250 — це жінки і 11 неповнолітніх:
"Якщо брати в тенденції минулих років, то статистика пішла на спад. І війна внесла корективи, і відсутність осіб чоловічої статі, оскільки вони таки більше вчиняють домашнє насильство. І взагалі, певно, й моральні, й духовні цінності, які впливають на те чи інше. Якщо брати загально, то в 2021 році в нас було вдвічі більше кривдників на обліку — 3000, а зараз півтори тисячі. Тобто по статистиці пішов спад і це наполовину практично".
За словами Василя Дідуха, насамперед за домашнє насильсьво є адміністративна відповідальність:
"У переважній більшості випадків суди дають стягнення у вигляді штрафу. Розглядають такі адміністративні провадження виключно суди й ніхто інший. Всі випадки, де складаються адміністративні протоколи, направляють до суду і вже суд виносить рішення. Так, перш за перший раз це від 20 до 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тобто, в гривнях від 340 мінімальний. Ці штрафи були збільшені в грудні 2024 року, оскільки до того штраф був 51 гривня.
Але окрім такої відповідальності як штраф, суд ще може застосувати і адміністративне затримання, арешт до 15 діб. І, в принципі, громадські роботи тут не застосовуються. Але за вчинення домашнього насильства два рази і більше протягом року, може наступити кримінальна відповідальність. Тоді вже порушується кримінальне провадження і вживаються судом більш, скажемо так, жорсткіші методи впливу".
Що робити у випадку домашнього насильства
"Насамперед, у випадках домашнього насильства треба повідомляти поліцію на безкоштовну телефонну лінію 102. Тому що поліцейські зобов'язані задокументувати цей факт і в подальшому вжити всіх заходів до кривдника, щоб припинити це і такі дії не продовжувались.
Крім того, в нас соціальні служби в кожній громаді є, які теж відповідають за протидію. Щодо тимчасових місць перебування для людей, які зазнали домашнього насильства, то на території міста Тернополя є спеціалізовані заклади. Адрес я розголошувати не буду, це безпосередньо при зверненні людину поінформують", — сказав Василь Дідух.
Що каже авторка книжки "Вузлики пам’яті"
Суспільне також сконтактувало з авторкою книжки "Вузлики пам’яті" Галиною Козак, презентація якої спонукала Оксану розповісти про пережите і поцікавилися, чи історія однієї людини чи кількох, лягла в основу цієї повісті:
"Моя книжка — це реальна історія одного з героїв, він насильник, він аб'юзер, як кажуть тепер. Також це мій досвід спілкування з психологами, священниками і психотерапевтами, які працюють з темою домашнього насильства.
Раніше, я думала, що до цієї теми не буду звертатися, але коли я достатньо її вивчила, мені просто захотілося це написати. Ну, звичайно, це літературний твір, подано так, як вимагає цього жанр, але там багато живого матеріалу.
Крім того, в цій повісті я пропоную читачеві шлях, як вийти, наприклад, з таких токсичних, складних стосунків, як через тему прощення щось зав'язати в той вузлик, а щось розв'язати", — сказала Галина Козак.
За словами письменниці, для неї є дуже цінним, коли на презентаціях люди говорять про пережите:
"Це важливо. Бо насильство буває різне: і психологічне може бути насильство, і сексуальне, і фізичне, і фінансове, і робочі стосунки можуть бути теж з ознаками насильства. від нього можуть потерпати люди різної статі, віку, соціального статусу. Тобто ця тема така багатогранна, що в межах однієї повісті не напишеш. Тому мені б хотілося, аби люди більше цікавилися дослідженнями з цієї теми, методиками, за якими навіть на перших етапах знайомства можна виявити токсичних людей.
Думаю, з цими темами в першу чергу до молоді треба йти, тому що вони на порозі життя і вони, якщо будуть озброєні такими знаннями, це їм допоможе. А розповіді бувають дуже болючі. Насправді тема така всеохоплююча.
І тому я закликаю всіх, хто перебуває в таких аб'юзивних стосунках і боїться з них вийти, — наважитися на цей крок. Я їх розумію, тому що вихід з таких стосунків, вкрай болючий. Це зараз вчені порівнюють навіть із залежністю адреналіновою, яка подібна до наркотичної залежності. Але в будь-якому разі потрібно думати про своє здоров’я — і фізичне, й ментальне, і свою безпеку та безпеку тих, хто поряд".
Куди звертатися по допомогу (основні ресурси):
Поліція: 102 – для екстреного виклику та фіксації правопорушення (складання протоколу).
Урядова гаряча лінія: 1547 — протидія торгівлі людьми та домашньому насильству.
Національна "гаряча лінія": 0 800 500 335 або 116 123 (безкоштовно з мобільного).
Безоплатна правнича допомога: 0 800 213 103 — консультації юристів, допомога в оформленні документів.
Для дітей та молоді: 0 800 500 225 або 116 111 (анонімно).
Соціальні служби: Мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, центри соціальних служб, "кризові кімнати".
