Жительці Ланівців, що на Тернопільщині, Галині Демчук було 8 років, коли під час Другої світової війни нацисти окупували її місто, створили гетто, де утримували євреїв. У 1942 році багатьох із них розстріляли. За її словами, вона бачила, як їх вбивали. Спогадами про пережите жінка поділилася з Суспільним.
"Коли солдати бачили когось у вікні — просто туди стріляли без попередження".
"До 1941 року в центрі Ланівців жили в основному євреї. Українці з ними були в хороших стосунках, по-сусідськи допомагали одне одному. Вони таку мацу пекли з тіста на своє свято (Песах) і нас пригощали, приходили в гості. Ми подружками малі були, накопаємо хрону і приносим їм, а вони за це нам платили”, — згадує Галина Демчук.
У липні 1941 року, як тільки німці зайшли у місто, до Ланівців почали звозити євреїв з усіх навколишніх сіл, каже жінка. Центральну частину міста огородили триметровим парканом з колючим дротом. На цій території створили гетто, де євреїв утримували впродовж 8 місяців:
"Єврейські будинки були двоповерховими: на першому поверсі їхні магазини, а на другому вони жили. Коли німці віддали наказ їм вийти на площу, деякі не вийшли, тому коли солдати бачили когось у вікні, — просто туди стріляли без попередження".
У місті ввели комендантську годину. Після опівночі і до 6 ранку не можна було виходити на вулицю, розповіла ланівчанка:
"Деякі не звернули на це уваги та продовжували ходити між селами. Їх зупиняли вартові, могли розстріляти. Але у нас тоді були й бандитські угрупування з місцевих, вони вночі обкрадали людей, забирали худобу. Їх нацисти теж вбивали".
"Вони підходять до нас, дають гроші або цукерки. Відмовляти було лячно".
Окупанти оселилися у будівлі семирічної лановецької школи. За словами Галини Демчук, вона чула від батьків, що в підвалі закладу облаштували катівню.
Вчителі продовжили навчати дітей, проводили заняття вдома:
"Це були заможні будинки з великими кімнатами. За уроки вчителі брали оплату. На дверях будинків помічали крейдою, що тут проходять заняття, щоб всі про це знали. Але все одно після війни було важко повертатися до звичного навчання в школі, бо дещо ми пропустили".
До місцевих українських дітей, каже Галина Демчук, нацисти ставилися нормально:
"Ми йдемо по вулиці, а вони підходять до нас, дають нам гроші або цукерки. А ми їх боялися, не хотіли брати, але й відмовляти було лячно".
Влітку 1942 року жителів Ланівців змусили копати могили на краю міста для вʼязнів гетто. За словами Галини Демчук, її батьки спілкувалися з багатьма євреями, тому виконувати цю роботу не хотіли:
"До нас додому приходив сам керівник гетто на прізвище Ріхтер. Мама його побачила, як він ще їхав по вулиці, і заховалася на горищі за комин. Драбину я сховала в кущах за хатою. Він зайшов, ходить туди-сюди по хаті. Дивиться на верстат, на якому мама полотно робила. Мене питає: "Де мама?", а я кажу: "На полі". Запитав, що я роблю, а я відповіла, що варю борщ. По голові мене погладив, сказав, що я хороша дівчинка, і пішов".
"Чи помер, чи поранений — всі падали в яму".
У серпні 1942 року, почались розстріли. Жінка каже, бачила це на власні очі:
"Їм не сказали, що везуть вбивати, а збрехали, що вони їдуть на Хмельниччину. Але вони все зрозуміли. Я на долині стояла і бачила це все. Піднявся сильний вітер. Всі кричали і плакали. По п'ять чи по десять чоловік їх ставили в рядок. Дітей теж було багато. І з кулемета всіх розстрілювали. Чи помер, чи поранений — всі падали в яму. І так усіх по черзі. Земля була червоною від крові".
Деяким євреям вдалося втекти через річку, ховаючись серед рогози. Жінка згадує, що після війни вони неодноразово приїздили до Ланівців.
Зараз Галині Демчук 94 роки.
Вона має двох синів, обидва з яких ветерани російсько-української війни:
"Та війна була страшною, але з цією війною не порівняти — це, ніби сам диявол проти України повстав. Скоріш би це все закінчилося".
