Фотокореспондент, заслужений журналіст України з Тернополя Василь Бурма відзначив 90 років. З цієї нагоди в Українському домі відкрили виставку його ретросвітлин. Про своє життя, творчість і любов до чорно-білої фотографії Василь Бурма розповів в інтерв’ю Суспільному.
На виставці фотографії, яким уже 50-60 років. Якими з них ви пишаєтеся найбільше?
Це важко сказати. Кожна робота дорога. Коли формуєш виставку, треба, наприклад, 100 робіт, а ще 20 залишається і мучишся ту відкинеш, шкода і та ж хороша. Так що важко визначити яка. Є, звичайно, такі, які запам'яталися або трудністю зйомки, або ще якимись ексцесами. Тут онад 120 робіт.
Пане Василю, чому саме фотографію ви собі обрали, як спосіб самовираження в журналістиці?
Я закінчив львівський факультет журналістики. А там нас вчили факультативно фотографії, залік поставили і все. Але я більш звиклий до якогось прикладного ремесла. У свій час закінчив ПТУ теж, працював фрезерувальником. Коли приїхав після університету працювати в редакцію, то не став писакою. А вимагають: "Поїдь в Заліщики чи в Кременецький район, організуй виступ тракторної бригади, свинарки, інженера". Приїжджаєш, береш у них інтерв'ю, сам пишеш, підписуєш їх і гонорар йому. А тобі дулю з маком. Я вважав, що це несправедливо дуже, а я дуже чутливо відносився до справедливості і несправедливості. І я сказав собі: "Ага, хочете позаштатних? Буду позаштатним". Тільки не в своїй газеті, а у всій пресі.
Я де тільки не друкувався, куди не посилав. Тоді ж виходила маса журналів і газет. Привабливо було тим, що кожна газета чи журнал оголошували фотоконкурс. От вибираєш свою кращу, посилаєш і в тебе є шанс надрукуватись.
Але з-поміж усіх видань, ви вибрали собі на Тернопільщині "Вільне життя". І левова частка вашого досвіду в роботі, в житті пов'язана саме з цією газетою. Чому "Вільне життя"?
Бо я сюди приїхав на практику робити дипломну роботу. І тут проявив себе. Редактор каже: "Ану, хлопче, йди до нас". І я тільки закінчив, і зразу мене вже в травні зарахували в штат. І я так як накрутив собі пружину в 1963 році, то воно до цього часу розкручується, вже все повільніше, але розкручується.
Скажіть, які місця на Тернопільщині є вашими улюбленими для фотороботи?
Вся Тернопільщина. Ви знаєте, інколи буває невиразний хутір, якесь село закинуте, а там в тебе вийшов хороший кадр. От як його не любити? Він тобі запам'ятався. Звичайно, у нас на Тернопільщині містечка непогані, особливо Заліщики, Бучач.
На той час займатися фотозйомкою — це було дорого чи дешево в технічному плані?
Я вам скажу, тоді було все дешевше. Ось заночувати вирішив у Кременці чи в Бучачі, чи Підволочиську, майже один карбованець за ночівлю. Була ще, так звана, мала авіація, "кукурузники" ми називали, літала від Мельнице-Подільської від Заліщиків, від Борщева, то три карбованці. Це ціна одного фото в газеті. У повітрі пів години і вже в Тернополі. Так що, з одного боку так, а з іншого, — дуже великий був гніт цієї машини радянської.
Як ви його відчували? В чому проявлявся гніт радянської машини і комунізму, окрім того, що був план і вимагали постійно давай-давай або хвали владу.
Особливо місцеві оті князьки тут дуже боялися, що їх вишлють, отут дуже тормошили. От я вам розкажу такий випадок. Я тільки прийшов на роботу, автомобіля в редакції не було. Я брав собі відрядження, їхав на північний напрямок чи на південь. Зранку приїжджаю у Більче-Золоте, передовий колгосп. Нікого нема. Всі ж поїхали у Тернопіль, там якась велика подія.
— "А ви хто?", — я називаю себе. — "Так вас же по всьому району шукають!". Прошу, що зв'яжіть мене з редакцією. Редактор мені: "Де тиняєшся?". Кажу: "А хто мені вчора позавчора підписав відрядження?". — "Щоб мені через півтори години був Тернополі". Кажу: "Так тільки від Борщева до Тернополя три години їхати автобусом треба". — "Нічого не знаю, ти отримав наказ, — виконуй". Ну, от як так?! Ви знаєте, ота формула "ти начальник, я дурак" діяла і при капіталізмі, і при феодалізмі, і при комунізмі, і при теперішній, як ми називаємо, демократії.
А от аеропорт поруч. І тут мене виручають. Прилітаю, а чого мене викликали? Області вручили орден Леніна. Приїжджає вручати перший секретар компартії України Петро Шелест. На кожному кроці КГБешники. Поки я пробився, а мені ж треба в передньому ряді сісти, — не пускають. Підняв шум, навіть КГБісти вже поступили. Виходить перший секретар обкому, виносить знамено області, виходить з іншого боку Шелест, починає чіпляти. І повернувся до народу спиною. Розумієте?
Я бачу, ось-ось почепить, а в мене кадру не буде. Я ж не буду потилицю першого секретаря фоткати. Бачу, що все, — я горю. А нікому ж не поясниш, що так було. Ти мусиш зробити, бо "ти начальник, я дурак". І я, ви чули такий вираз, — "кричав несвоїм голосом". Отак я почув свій голос збоку. Я як заволав на весь зал: "Та поверніться ж ви до людей!". Ось і апокаліпсис. Мене КГБешник так штурхнув у литку носком, що я місяць ходив з синцем. А обкомівська братія ззаду сиділа і затрясла матнею. Перелякалися всі.
А Шелест повернувся, потряс орденком перед залом і переді мною та почав, позуючи, довго його прикріпляти. Я зробив п'ять-шість чи сім кадрів. Тепер би я і 20 зробив, а тоді ж була примітивна апаратура. На другий день викликають і редактора, і мене в обласний комітет в ідеологічний відділ. — "Микола Павлович, ти йому винеси догану, він себе вів негідно". Кажу: "Ви ж люди, ви ж були там всі. Ви ж бачили". — "Не твоя то справа, ти за будь-яких умов мусив принести знімок". Ну от як з ними говорити?! Розумієте? Отакі були часи, отакий був тиск.
Чим ви фотографували у той час? Яка у вас була техніка?
От "Зеніт", наприклад, вузька плівка і оптика до нього. Але ще був "Київ". І так на протязі ось цього чорно-білого періоду він був для мене найкращий. Мобільний за будь-якої витримки. Тільки щось побачу і вже треба піймати мить, старався піймати. Це такий момент, коли людина розкривається, коли мудрість в очах чи навпаки щось.
У плівкових фотографіях, яка була основна складність?
Був оцей полив світлочутливий. Що це таке? Це желатин, органічна речовина. А як органічна, багато є таких, що хотіли б її з’їсти: і грибок, і віруси. Вона недовговічна. А потім довгий процес: поки висушиш, як проявиш плівку, а потім поки надрукуєш. Було незручно. Часто виривалася плівка, попробуй назад її запхай. То завжди я мав чорний рукав.
У фотографії для вас важливіше що: технічна досконалість чи емоція і відчуття, яку фотографія несе?
От на всіх виставках на техніку навіть не дивляться. То вже таке, знаєте, як кажуть, само собою. Головне — піймати момент, щоб і світло було, і щоб ти бачив, на якому тлі. Бо тло теж грає на сюжет, а потім ловиш вираз обличчя. Оце найголовніше.
Що вам подобається більше фотографувати?
Ви знаєте, я ж репортер. Я всеїдний. І макрозйомка, і якісь композиції квіткові, і все-все. Але газета вимагала в основному людей. Так що в мене були портрети, групові фото, одним словом, люди. А людей дуже важко знімати. Я й досі люблю знімати старих і малих.
Що ви робили, коли з людьми було працювати складно, коли вони соромилися, були не готові, або робили якісь зауваження, або не погоджувалися?
Старався, по-перше, ловити, не звертаючи на себе увагу. От, наприклад, натовп при якихось там подіях і людей багато. Я зразу шукаю і дивлюся, чи є цікаві обличчя у натовпі. Ага, — он красива жінка. Тільки наводжу, а вона побачила. Вже мені це не цікаво. Але не так, як тепер. Подивіться, що на сайтах? Стоять, як боввани і то так, обличчя, а решта нецікаво. Тим більше, що сіре. Воно ж немає ніякої інформації, ніякого емоційного навантаження.
Я завжди робив кадровку, показував те, що для людини цікаво. Якщо співачка чи якась модель у вишуканій сукні, то там вона проситься на весь зріст. З дітьми, то дітей бавити треба, не раз кажу: "Діти, давайте так, я кажу гуси-гуси, а ви всі га-га-га". Там, де ти живеш, звикаєш. От приїжджає до мене колега з Ужгорода. Пройшов тією вулицею, де я щодня іду на роботу, зняв таке, що я й ніколи не бачив.
Період незалежної України, власне, становлення України, перші події, якими вони вам видались?
Була важка зйомка, бо весь час і на Майдані, й тут у Тернополі, скрізь їздили. Але воно більше йшло як політика, не як художня зйомка. Хоча немає такого, з якого б не можна було зробити художню фотографію. Але тоді все було в поспіху. Я тепер часом зустрічаю тих, кого я знимкував у ті часи. Щось не так у нас пішло. Оця корупція, щось не так у нас. Скінчиться війна, треба якось братися за це.
Попри технічний прогрес, попри те, що ви освоїли нову апаратуру, вам все-таки подобається ретрофотографія?
Знаєте за що вона мені подобається ця чорно-біла фотографія? За її відвагу. Двома кольорами: чорний і білий зобразити всю оцю багатогранність світу. А ви ж бачите, який світ різноманітний: чи в космосі, чи на землі, чи на морі, — які там яскраві кольори можуть бути. А от треба було вимушено в той період отими двома кольорами. А між чорним і білим сіре йшло, щоправда різних відтінків, різної щільності, але все одно сірятина. Ви ж знаєте, що таке сіре? Коли воно невиразне, коли воно безбарвне.
Чи можна було в той час з тою технікою, з тим обладнанням експериментувати в цих темних кімнатах з червоним світлом, і з чим ви експериментували?
Зерно на плівці було. А потім хтось додумався, якщо у фотозбільшувач ставлять не велику лампу, а малесеньку. Вставив малесеньку, а тоді кожне зерно виділяється, як макове зернятко. І коли надрукуєш, ніби мозаїка. І недолік перетворився на здобуток.
Отак і з чорно-білим — пішли ізогелі, солярізація, голодна проявка, фільтрації деталей. Отак ми шукали, то вже була художня фотографія. При чорно-білій роботі нам так не вистачало того, що називається комп'ютер і Photoshop. Ми вручну десь вмонтовували хмарки, десь щось затінювали, щось додавали, але це, як сокирою робити. А тепер можна все, що завгодно зробити.
У мене он там є один кадр, називається "Око творця". Отаке сонечко майже затемне і таке око космосу. А що таке око? То об'єктив себе лінзовий намалював. Так відбилось. Просто пощастило.
Я в свій час, наприклад, взяв рюкзак за плечі, пройшовся і написав книжечку "Берегами Серету". Брав собі рюкзак на плечі і ночував, як Святослав, підклавши під голову сідло. Не дивився, де мені ночувати, — де мене ніч застала, там я і ночую.
Усі ваші фото на виставці мають назви. Як ви їх добирали?
Бувають виставкові фотографії, але й без підписів. А буває так, що підпис робить фотографію виставковою, якщо підпис дотепний, влучний. І я старався якось підібрати. Я ж журналіст. Я крім того, що фотографую, — пишу. Кілька книжок написав, і в газеті постійно проблемні матеріали мої є.
Скажіть, чи реалізували ви всі свої задуми творчі? У фотографії, в текстах? Про що вам ще мріється? Що ви ще плануєте?
Ірочка, доживеш до 90 років, я подивлюсь, що тобі захочеться (ред. — усміхається). А якщо серйозно, я хотів би видати ще одну книжку "Замки і лицарі". Якось захопився лицарськими боями. Виставка у мене вже була "Замки і лицарі". А потім, ви знаєте, як тепер стало дорого видавати і які тепер тиражі? Сто примірників — це вважається багато.
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
