Інструктор із вогневої підготовки Артем Коновал розповів Суспільному у інтерв'ю про досвід у військово-патріотичній підготовці молоді, а також про нагороду від Кабінету Міністрів України за досягнення молоді у розбудові країни.
— Розкажіть про свій шлях військовослужбовця?
— Надихаючись прикладом брата у 2018 хотів, виконувати задачі для України. Хотів підписати контракт з десантно-штурмовими військами, але у військкоматі знайшлася добра жіночка, яка порекомендувала мені 44-ту бригаду. Я підписав контракт з нею.
Три роки ротації був на Лугансько-Донецькому напрямку, активно там виконував задачі, пройшов навчання за спеціальністю, як інструктор БАрС. Мав ряд ротацій на схід, пройшов навчання за спеціальністю "ВОС 100" та інструктор бойової армійської системи. Відповідно на базі цієї освіти я зміг розвиватися, як інструктор.
Після закінчення мого контракту у 2021-му році, я пішов навчатися в Західноукраїнський національний університет, факультет політології. Коли почалась повномасштабна війна, складом всієї організації шостої резервної сотні вирушили на схід разом із братом, де виконували задачі з охорони Києва.
Після Києва поїхали до Барвінкового і в тому регіоні вже виконували задачі. Вже після бойового злагодження в складі виїхали на Оріхово-Василівку. Там в нас були дуже важкі бої. Багато було померлих.
На Харківщині пройшли невеличке відновлення. Після чого перекинули нас на Серебрянський напрямок, Лиман, Серебрянські ліси. Після пів року виконання бойових задач, було переведення під Бахмут, село Іванівка. І вже, коли приходили там задачі, там був звільнений по своєму бажанню, через сімейні обставини.
— Що стало далі для вас поштовхом, щоб ви почали займатися тим, чим займаєтеся зараз?
— За час проходження служби я отримав певний пласт знань, який можу використовувати для передачі. Зараз я стикаюсь з тим, що люди або не хочуть цікавитись військовим ремеслом, або вже цікавляться, коли не мають можливості. Люди в статусі цивільних можуть максимально якісно та ефективно себе підготувати в плані фізичному та плані знань. Тому що коли ви вже знаходитеся або на полігоні, або ще десь, ви вже піти в тренажерний зал не зможете. Нормально виспатись також не зможете. У вас буде стрес, ви будете вибиті зі свого повсякденного ритму.
І формат навчання двічі на тиждень по чотири години, це максимально зручний формат для людей, коли вони можуть прийти і почати безплатно ознайомлюватися з військовою справою. І потім вже виконання якихось бойових задач або потрапляння на службу вже буде не таким психотравмувальний і людина зможе бути корисною для Збройних Сил України.
Сила кожного з нас є дуже важливим фактором. Війна — це поєднання всіх збройних сил, всіх елементів: дронів, мін, гранат, автоматів, медицини. Як би то не було, розуміння цього всього воно залишається ключовим.
— Як молодь може до вас доєднатися і яка це вікова категорія, хто до вас приходить?
Це для всіх. В мене є юнаки доволі молоді і є старші. Якщо людина може освоїти матеріал, я цій людині даю більше інформації. Якщо це військовий, розмова одна. Якщо це просто студент, абсолютно інша розмова. Якщо школяр, який просто прийшов подивитися, бо цікаво, то це як здорова альтернатива проводження часу для юнаків.
Це формат відкритих дверей. Тобто людина захотіла на годинку прийшла. Питання військової підготовки — це питання кожного з нас, абсолютно кожного. І незалежно, чи ви відеомонтажер, чи ви політик, чи аграрник. Війна може зачепити кожного з нас і питання тільки наших навичок, чи ми зможемо вижити в тих умовах.
— Ви отримали нагороду від Кабінету Міністрів України. ЧИ є ця нагорода для вас поштовхом продовжувати далі щось робити?
— Та, звичайно, бо там є премія, за яку я куплю ще два міномети. Щоб проводити свої навчання трошки краще. Це також, як невеличке посилення того, чим займаються, і відповідно певне визнання саме від, скажімо, держави. Є багато інших інструкторів, які займаються військовою підготовкою саме в бригадах, і вони більш ефективні ніж я, але я буду старатися робити це краще. Тренування в форматі відкритих дверей також буду зберігати.
Тобто я сам буду перемикатися на роботу з військовими, а заходи для юнаків буду старатися передавати юнакам. Тобто я їх за рік часу щось навчив і щоб певний колектив міг без мене якимось базовим елементом вчити інших юнаків. І з часом хочу пролобіювати питання змагань між молоддю.
— Розкажіть про те, як ви вернулися у цивільне життя?
— Я постарався максимально зайняти себе і поринув у роботу та навчання. Тобто мій робочий день виглядав так, що я зранку йду на роботу, до обіду працюю і в обід входжу і проводжу тренування у форматі цих відкритих дверей. Вівторок, четвер, потім в неділю. Тому робота якраз допомагає.
— Яка зараз реінтеграція ветеранів в суспільство?
— Це насправді доволі об'ємне питання, оскільки якщо ми згадаємо Америку і їхню проблематику з ветеранами, що коли в Америці воювало набагато менше людей, особливо в конфліктах, то в них статистика на всю країну, щонайперше, була самогубства ветеранів. Не просто так.
Коли ми говоримо про українське суспільство, там, де люди втрачали свої сім'ї, свої будинки, свої бізнеси, втрачали свій сенс життя, то в нас питання самогубств серед ветеранів, воно буде стояти доволі гостро. І я не говорю про тих людей, що втрачають частину свого тіла, лишаючи його на полі бою і вертаючися скаліченими в суспільство.
Це також величезна проблема, але набагато страшніше, коли така людина йде по цивільному, спокійному місті, за яке ми боремося. Коли люди помирають на фронті за того, щоб люди могли жити спокійно, але є певна межа, коли люди живуть спокійно і нехтують тим, що люди на війні втрачають своє життя, своє здоров'я.
Людей не хвилює питання війни і вони це демонструють. Це доволі сильно зачіпає вісь людей, тих, хто віддали то, що могли на війні. Відповідно, це психологічно їх травмує.
— Підсумовуючи ваш досвід і на фронті, і робота з молоддю, і те, що ви хочете відкрити військовий музей, наскільки для вас це все важливо, щоб доносити це до молоді і показувати їй?
— Найголовніше в нас це наше життя. І я мотивуюсь тільки одним принципом, що, якщо мої знання я зможу передати так, що воно допоможе комусь зберегти його життя, воно виправдано. Люди, які навколо нас, Їх не цікавить війна. Вони не думають про війну. Вони не хочуть думати про війну, бо це загрози, це ризики, це біда, халепа. Але не питають нашої думки.
Якщо ви спитаєте армію, чи вони хочуть воювати, вони всі скажуть, майже всі скажуть, щоби з радістю ви пішли додому і виховували своїх дітей, займалися своїми справами, а не ризикували своїм життям, що їх їхнім дітям привозити в труні. Тому знати або жити.
