Він був кадровим офіцером радянської армії, нині служить в українському війську. Як Максим Ткаченко став спеціалістом з тилового забезпечення і чим саме займається зараз – розповів Суспільному.
"Знаєте, як прикро, коли поруч із нами зараз стоять війська 20-ї армії Росії, в якій я проходив молодим лейтенантом службу. І ті полки і дивізії, які тут знаходяться поруч із нами на кордоні, коли я працюю з мобілізаційними документами, і називаються ті підрозділи, в яких я був особисто", — говорить т.в.о. начальника логістики 117 бригади ТРО Максим Ткаченко.
Максим Ткаченко родом з Лебедина. Його батько – український письменник Борис Ткаченко, автор першої в Україні книги про Голодомор. Максим мріяв стати військовим медиком, але здобув іншу професію. Розповідає, що після медучилища не зміг отримати направлення до військової медичної академії, оскільки його віддали однокурснику. Вступив до Горьківського вищого військового училища тилу, де готували спеціалістів з тилового забезпечення і де згодом зустрів того самого однокурсника з Лебедина.
"Не поступив і приїхав по моїх слідах у Горький. Зараз він очолює департамент ресурсного забезпечення міністерства оборони Збройних сил Росії, генерал-майор Мумінджанов Валерій Еркінович. Коли бомби росіяни кидали на РЕС Лебединський, вони не дотягнули, і саме цими авіаційними бомбами накрили бізнес рідного брата генерала. Племінники там працювали на СТО. Все розбомблено. Я його бачив останній раз, коли він приїжджав ще підполковником, років 15 тому", — розповідає Максим Ткаченко.
Під час навчання Максим Ткаченко працював в училищі позаштатним фельдшером, був чемпіоном Московського військового округу з греко-римської боротьби, після випуску служив у західній групі військ. "В них система вся та сама. Але зараз ми переходимо на стандарти НАТО, і в цьому велика є перевага. В росіян свої є проблеми, в нас є свої, але завдяки підтримці міжнародній, яка є на сьогодні, ми так стійко стоїмо", — говорить чоловік.
Після повернення в Україну Максим Ткаченко працював у військових частинах, потім – на цивільній роботі. В день вторгнення 24 лютого 2022 року одразу почав займатися забезпеченням захисників: "Я дружині кажу: війна, я побіг. Сів в машину і почалися вибухи. Ми в Лебедині вже чули ці вибухи. Я прилетів буквально за 30 хвилин до Сум. Люди пішли масово, і ми почали людей одягати. В перший день ми 100 чоловік перевдягли у військовий одяг, в нас були запаси. Почали видавати зброю, дуже складно було по продовольству, ми без продуктів були 40 діб, поки налагодили систему постачання через міністерство оборони, оскільки були заблоковані логістичні шляхи підвозу продуктів, боєприпасів все було дуже складно. Але дякуючи місцевим фермерам, які з патріотизмом ставилися до цього, ми змогли доставляти харчі, готували, жіночки приходили, сумчанки".
Дехто з волонтерок, які допомагали захисникам у перші дні вторгнення, зараз працюють кухарями у підрозділі логістики Максима Ткаченка. Він відповідає за матеріальне забезпечення 117-ї бригади, бійці якої несуть службу на прикордонні Сумщини, під Бахмутом, в Лимані. Забезпечує захисників продовольством, боєприпасами, одягом, організовує військове господарство на місцях служби. "Сюди входить не тільки поставка, а й наші витрати йдуть на підвоз, забезпечення, і підвоз на великі відстані по забезпеченню боєприпасів, речового майна, технічних засобів. Автомобільна служба працює по всій території України. Тому хлопці повинні бути надійні, перевірені", — розповідає чоловік.
У радянські часи тилових спеціалістів готували тільки у двох навчальних закладах, і обидва були на російській території, розповідає військовослужбовець: "Коли навчався я у Росії, то в нас начальник училища був генерал Костюк – українець, полковник Івашина з Липоводолинщини, село Капустянці. Це кістяк був армії. Командир батальйону в мене теж був українець, полковник Сидельник з Кіровоградщини. Командир роти в мене був з Вінничини. Тому кістяк армії, ми коли переписувалися з одноклашниками, я їм завжди казав, що українці так голову просто не покладуть".
Тепер в Україні є свої навчальні заклади, підготовкою тилових офіцерів займається багато однокурсників Максима Ткаченка, до них він відправляє своїх людей на навчання. Каже, кваліфікованих тилових кадрів не вистачає, а без них немає успіху на війні. "Міцний тил – міцна армія. Не буде логістики… Основні напрямки ударів зараз відбуваються по логістичним центрам. Немає логістичних центрів – немає шляхів підвозу різних матеріальних засобів, немає просування військ у тому чи іншому напрямку", — говорить Максим Ткаченко.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
