Мешканка Бердянська Тетяна Черепанова є однією зі співавторок книги “Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію". Тут зібрані свідчення українців, які пережили окупацію з 2014 року. 22 серпня Тетяна відвідала Конотоп на Сумщині, де взяла участь у презентації книги та поділилася власною історією життя в окупованому місті з кореспондентами Суспільного.
Повномасштабне вторгнення Тетяна Черепанова разом із чоловіком зустріла у Бердянську Запорізької області. Жінка пригадує ранок 24 лютого 2022 року: “У той день йшов дощ, і я пам’ятаю, що ми з чоловіком прокинулись від вибухів, але спочатку подумали, що це грім. Я тоді сказала чоловіку, що якщо за 2-3 дні це не закінчиться, то це буде тривати роками".
За фахом Тетяна — вчителька української мови й літератури. На момент повномасштабного вторгнення працювала у місцевій школі. Згадує: “24 лютого бердянські школи провели 3-4 уроки, й після цього у нас не було уроків аж до 1 вересня. Тобто освітяни не могли надавати своїх освітніх послуг, і я як вчителька не могла більше виходити з дітьми на уроки”.
Найстрашнішим, пригадує Тетяна, стало усвідомлення, що місто зрештою опиниться під окупацією солдатів РФ.
“24 лютого ми говорили з подругою телефоном, і вона мені сказала про те, що бачить українську військову техніку, яка покидає наше місто. Це для мене було дуже страшно, бо я усвідомила, що Бердянськ не буде оборонятися".
Поступово з вулиць міста почала зникати українська символіка, пригадує Тетяна, зміни торкнулися й повсякденного життя.
"Найважчим саме для мене було бачити те, як після окупації почали знімати прапори з наших вулиць. Бо ти розумієш, що тебе відрізають від України. І змушують таким чином забувати, що ти українець. З початку окупації ми з чоловіком почали вигулювати собаку тільки разом, тільки вдвох, тому що це нам здавалося безпечніше. Змінилося навіть відчуття дому. Раніше дім відчувався як твоя фортеця, а з моменту окупації дім почав здаватися ще одним карцером, в якому тебе закривають не з твоєї волі”.
Дівчина згадує, що російські військові в перші дні вторгнення поводилися зухвало, та у їхній поведінці відчувався і страх.
"Це відчувалося навіть в тому, як вони оглядають місто наше. Як вони роздивляються вулиці, людей. Наче от дійсно, знаєте, приїхали якісь пани, які роздивляються своє володіння. І ця зухвалість також відчувалася в тому, коли ми виходили на акції протесту. І ми кричали: «Домой, пока живой!», а вони мали наглість нам відповідати: «Мы здесь навсегда». Коли вони наставляли зброю на беззбройних цивільних людей, коли стріляли в повітря, то зухвалість була дуже відчутна. Але при цьому відчувався і їхній страх перед цивільними людьми. Він проявлявся в тому, що вони завжди ходили групами. Навіть не по двоє, по троє. Вони ходили по четверо, п’ятеро і завжди разом, одягнені у військове, завжди зі зброєю і не розділялись”.
У планах, каже Тетяна, було назавжди пов’язати своє життя з Бердянськом: будувати тут кар’єру та сім’ю. Проте окупація змінила все, і разом із чоловіком, який за фахом викладач історії, вони ухвалили рішення виїхати.
“Коли з’явилися гуманітарні коридори з Маріуполя, то ми теж приєдналися до маріупольських колон. Це було вже через півтора місяця перебування в окупації. Ми були вимушені виїхати, бо ми розуміли, що вчителька мови і літератури та викладач історії не зможуть спокійно жити в окупованому місті".
До 24 лютого 2022 року дорога з Бердянська до Запоріжжя займала три години, каже Тетяна. Але 15 квітня, коли вона з сім’єю виїжджала з міста, це розтягнулося на 11 годин.
“Ми зустріли 17 блокпостів росіян. Майже на кожному блокпосту чоловіків виводили з автобуса та роздягали. Ти просто не знаєш, чого очікувати від озброєних людей. Я намагалася бути дуже спокійною, і от коли ми проїхали останній, сімнадцятий російський блокпост, то почався обстріл у сірій зоні. Наша колона зупинилась, і водії вийшли і вирішували, чи будуть робити прорив до українського блокпоста після сірої зони, чи будем повертатися назад до російського блокпоста. І я дуже дякую всім водіям, які вирішили все-таки робити прорив, і жодна машина, жоден автобус у колоні не постраждав".
Тетяна розповідає: лише перетнувши українську територію, вона змогла зітхнути з полегшенням.
“Я подивилась на українського військового, який говорив українською, я подивилась на банер, на якому було написано «Слава Україні», і просто почала плакати. Це був такий психологічний момент полегшення, що ти нарешті виїхав. Я побувала в безпеці, не дивлячись на те, що ми досі чули звук обстрілу".
Нині Тетяна з чоловіком живе у Києві. Розповідає, що було найважчим у процесі адаптації.
“Було дійсно дуже важко усвідомити, що життя в інших містах продовжується. Що немає труднощів зі зв'язком, немає страху смерті. Адаптація загалом проходила дуже швидко, бо я така дуже темпераментна, активна, але перші десь місяці два навіть друзі казали, що я стала набагато тихіша, набагато спокійніша і трохи як заторможена. Бо всі думки ще перебували у Бердянську”.
Кардинально ставлення до життя після окупації не змінилось, ділиться Тетяна, та живе за принципом: “Після тебе має стати краще, ніж було”.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
