Коли почалася повномасштабна війна, Марині Супрун було 16. У березні 2022 російські війська окупували її рідне село Ягідне на Чернігівщині. Разом із родиною та понад 300 односельцями дівчину зачинили в підвалі місцевої школи. Людей утримували без права виходу, зв'язку та медичної допомоги. У задушливому приміщенні підвалу загинули 11 людей. Марина Супрун провела у підвалі 28 днів. Свою історію дівчина розповіла Суспільному.
Коли російські військові зайняли Ягідне, місцеві ховалися по погребах, тому не одразу зрозуміли, що до села зайшла російська техніка, пригадує Марина Супрун. Люди почули гуркіт техніки з боку лісу і спершу подумали, що це українські військові.
"Ми сподівалися, що вони проїдуть повз. А коли вони почали обстрілювати — ми з мамою й сестрою в погребі прощалися. Просили вибачення одне в одного. Думали, що зараз зайдуть — і просто розстріляють", — згадує дівчина.
Коли солдати зайшли до погреба — усі люди сиділи мовчки. Тоді військові кинули вибуховий предмет, пригадує дівчина. Матір Марини вийшла до солдатів РФ, аби сказати, щоб не чіпали дітей. Військові пообіцяли, що вони тут на один день. Однак уже наступного дня наказали місцевим переселитися до шкільного підвалу.
“Довелося йти і нам. Вони попередили: хто не піде — будуть кидати гранати” — згадує Марина.
Люди опинилися в підвалі без води, їжі, медичної допомоги, зв’язку. Телефони й електронні годинники росіяни забрали одразу. Готували їжу на багатті біля входу — із того, що було. Гуманітарку приносили, — говорить Марина. Однак, зіпсовану.
"Я не люблю це називати окупацією. Це був полон. Коли люди не можуть сходити до себе додому, вийти навіть на передні двері школи, в підвалі якої ми сиділи. З продуктів давали лише зіпсовані макарони з соляркою, цукор із склом і кров’ю, прострочені сухпайки. На другий тиждень у колодязях уже не було води. Хлопці викачували її з каналізації", — пригадує Марина.
Поведінка військових була різною, — розповідає Марина. Один із них, на позивний "Кльон", вирізнявся особливою жорстокістю.
"У нас був чоловік, хворий на рак. Він просив дозволу сходити за ліками додому, але той йому відповідав: “Не можеш жити — вішайся”. Заходили п’яні. Прикладали автомат до скроні — клацали затвором: мовляв, пощастить, якщо не вистрелить. Знущалися. Казали: “У вас десь граната в підвал закотилася — пощастить, якщо не вибухне”. Іноді нам закидали в підвал людей у мішку — щоб ми не бачили, хто це. Потім виводили — і розстрілювали. Без розмов. Когось вели на колінах. Когось били по дорозі. Це був страх, від якого не втекти", — каже Марина.
Дівчина не вірила, що вони звідти вийдуть. Згадує, трималась завдяки друзям та заради сестри.
"Їй було 9 років на той момент і вона постійно мене запитувала, коли це закінчиться. Я вимушена була говорити що це скоро закінчиться, скоро все буде добре. Коли ми вийшли звідти, в мене з'явився найкращий друг Владік. Ми якось намагались підтримувати один одного, жартували, ну і люди старались не падати духом. То якось так і тримались", — ділиться Марина.
Про те, що росіяни покинули село — дізнались випадково. Їх замкнули в підвалі, наказавши не виходити. Сказали, що буде сильний обстріл.
"Сиділи майже день. Було дуже гучно. І наші чоловіки, які стояли на сходах виглянули на вулицю — подивитися, бо скільки можна. А техніки вже немає. Солдат немає. Один із односельців забіг у підвал і каже — можемо вийти по троє в туалет. Ми не повірили. Він каже: “Серйозно. Немає нікого”. Ми тоді всі заплакали. Це був момент, коли ти не віриш, що вільний. Я називаю це своїм другим днем народження", — згадує Марина.
Нині Марині — 19. Вона студентка факультету кіно і телебачення в Київському університеті культури. Дівчина говорить, ті події у Ягідному навчили її цінувати буденні речі.
“Неважливо, в чому ти вдягнений і наскільки ти в тренді. Цінуються прості речі. Що можеш пити воду — коли хочеш. Спати в ліжку. Бачити небо. Їсти не один раз на день, а стільки, скільки захочеш. Я бачу ніч, і я плачу від того, що я можу це бачити, бо я не бачила цього місяць тоді. І я думала що більше ніколи в житті не побачу”.
Нині найголовнішим у житті Марини Супрун є рідні.
"З мамою і сестрою ми друзі. Ми щодня говоримо, що любимо одне одного. Бо коли бачиш, як страждають твої близькі — це найстрашніше. Я щаслива, що вони живі. І можуть радіти цьому світу", — ділиться дівчина.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
