Перейти до основного змісту
"Я знала, що Ігор не буде стояти осторонь": історія вдови бійця з Рівненщини

"Я знала, що Ігор не буде стояти осторонь": історія вдови бійця з Рівненщини

Чоловік Ганни Стасюк з Рівненщини на початку повномасштабного вторгнення РФ приєднався до місцевих добровольців. Згодом Ігор Стасюк обійняв посаду кулеметника батальйону спеціального призначення "Любарт".

Чоловік загинув 8 серпня 2023 року поблизу села Козачі Лагері, що на Херсонщині. Внаслідок артилерійського обстрілу втратив праву руку, але продовжував вести бій. Помер від втрати крові.

Історію військовослужбовця Суспільному розповіла вдова Ганна Стасюк.

— Як ваш чоловік вирішив долучитися до лав ЗСУ?

— Через декілька днів, після зустрічі з другом із батальйону “Любарт”, Ігор підійшов до мене та своєї мами й сказав: «Я прийняв рішення, я йду до наших хлопців, хочу воювати, хочу захищати вас, родину. Що ви скажете на це?». Це було дуже неочікувано. Я знала, що Ігор не буде стояти осторонь, але я не очікувала, що це так швидко станеться. Хоча я зараз прекрасно розумію, що Ігор був дуже розсудливою людиною, кров не заграла в перші дні. А це було дійсно рішення, яке він прийняв свідомо. Я пам'ятаю, кажу до мами: «А я не хочу, щоб Ігор воював». І тоді мама сказала: «Аня, будь мудрою жінкою. Ти прекрасно знаєш, що якщо Ігор прийняв рішення, він його не змінить. Він в будь-якому випадку піде». І була одна фраза: «Дивно, як це він ще не зробив». І тоді я, дійсно, вирішила, що мушу, як дружина, підтримати його. Бо якби він пішов на війну і не мав би нашої підтримки, то я навіть не знаю, як би він себе почував. Ігор подав документи в цей батальйон [“Любарт” — ред.], але дуже довго не могли мобілізувати. Ігор був мобілізований Хмельницьким військкоматом через три місяці після подання документів. Тобто 16 серпня 2022 року Ігор офіційно мобілізований.

"Відірвало руку, він взяв кулемет в ліву і далі відстрілювався": історія вдови бійця Ігоря Стасюка з Рівненщини
Ганна Стасюк. Суспільне Рівне

— У вас дві доньки. Як повідомили дітям про загибель тата?

— Мені було дуже важко сказати дітям, коли Ігор повідомив, що він їде на війну. Наша старша донька почала плакати й казати: «Ні, тато, я тебе не відпущу». Я тоді сказала, що наш тато їде на навчання. Коли прийшли зі сповіщенням, Ангеліна була вдома і вона це все почула, вона це все побачила. Настав момент, що треба сповістити дітям, вранці ми сказали їм, що тато загинув. Я очікувала різних реакцій, але не такої. Молодша, якій було чотири роки, вона так кричала, вона так плакала, а старша донька навпаки, в неї покотилося лише одна сльоза і все. Старша донька взагалі нічого не говорила — у неї зникли емоції... Було важко, що в дитини камінь на душі, вона не може слова сказати. Та, коли вона заплакала, це для мене було ще щастя, бо я зрозуміла, що дитина може проявити емоції, що вона не тримає в собі. Я так старалася їй пояснити, що це добре, коли людина плаче. Це добре, коли людина вивільняє свої емоції. Не можна притримувати все в собі. Потрібно або проговорити, або виплакати, або викричати... Не можна стримувати емоції.

Про бойовий шлях Ігоря Стасюка та як Ганна з доньками проживають період після його загибелі, дивіться у відеоверсії інтерв’ю Суспільного.

Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok

Топ дня
Вибір редакції
На початок