Вона працювала на порцеляновому заводі, 15 років віддала роботі в дитячому садку, а вже три десятиліття її ремесло — ткацтво. Майстриня з Рівненського Полісся Галина Логощук тче на родинному верстаті, якому понад два століття. Жінка власноруч виткала більш як 1000 метрів полотна, продовжуючи справу своєї бабусі, яка ткала навіть у землянці під час війни. Зі слів майстрині, вона відчуває себе "ниточкою між минулим і майбутнім", тому працює навіть ночами. А коли вона встає з-за верстата, накриває його рушником, "щоб ніяке лихе не вплуталося".
Одинадцята історія проєкту "Власноруч".
"Верстат перейшов мені у спадок від мами"
"Мене звати Галина Логощук, мені 55 років. Ткацтвом я займаюся 31 рік. Зараз буду ткати кардиган. Моєму верстату понад 200 років. У дідуся розпитувала, то він казав, що це ще його прабабусі верстат. Ще маленькою я спостерігала, як мама ткала, і під скрип верстата засинала. Трішки допомагала мамі заправляти верстат, а вже у 24 роки — сіла за нього самостійно. Перші ази, звісно, я перейняла від мами, але я рано залишилася сиротою — щось не запам'ятала, щось запам'ятала. Тоді я розпитувала у старших людей. Ткацтво ніде не описане, це прадавнє ремесло, і його передавали з вуст у вуста. Обов'язково треба було побачити, як воно робиться".
"Починаю ткання з молитви, а закінчую виріб подякою Богові"
"Зараз я заправляю ниточку і поправляю, щоб виходив візерунок. Не лише ж червоний кардиган буде. Ось так мені хочеться його зробити, як душа каже. Мами вже не було... Хочеться згадати жінку з Моквина — Харчук Надію Андріївну. Вона приїжджала до мене, коли я ткала рушники, і показувала майстерність. Бо літератури немає — можливо, зараз вона вже є, але раніше не було, бо це давнє ремесло. Вона приїжджала і показувала мені теж на заправленому верстаті, але таку техніку, якою у нас в селі не ткали".
"Починала ткати з доріжок у 24 роки, коли була вагітна другою донечкою"
"До мене з сусідньої вулиці приходила старенька жінка, баба Берещиха. Мені на той час було 30 чи 35 років. Вона глянула, що я працюю за верстатом у хаті, та й каже: «О, то вона не поставить у хаті верстата! Та твоя бабуся, як була війна, то в землянці ставила верстат і ткала». Верстат перейшов у спадок, і мені дуже захотілося це продовжити. Мені мама наткала стільки, що вистачило б і мені, і моїм дітям. Я захотіла зберегти та примножити, а згодом опанувати всі техніки. Дуже хотілося навчитися ткати ось ці рядна, що не зшиті, а подвійні, які тчуться на верстаті. І так часто було, що тільки розпитаю, хто їх ткав, а та бабуся або вже померла, або вже не може показати".
"Діти цікавляться, тільки їм показувати треба".
"Я вимірювала за годинником уже на заправленому верстаті: щоб виготовити метр тканини, йде орієнтовно три з половиною години. Я реставрувала верстат у Сарнах. Реставрувала, заправляла і проводила майстер-класи, приходили діти. Ви знаєте, у дітей так загоряються очі, вони так цікавляться. Один момент дуже запам'ятався — дівчинка сіла за верстат, і так вправно ці рученята в неї ходили, і вона каже: "От якби мені вдома цей верстат, то я б і в телефоні не сиділа".
"Тчу я зазвичай ночами"
"Ткацтво для мене... його називають хобі, але такого слова я не розумію — це моя любов, це моє заспокоєння, це моя енергія. Сьогодні я вже на пенсії, у мене 35 років стажу. Я працювала на Березнівському порцеляновому заводі й вже 15 років у місцевому садочку. А ще до всього цього є господарство — корівка, свиноматки, город. В ліс ходжу за чорницею, журавлиною, грибочками. На один кардиган скільки йде годин — я не порахую, але вечорів чи ночей зо три-чотири треба".
"Якщо любиш свою роботу, то обов'язково буде визнання"
"Наразі є певна допомога до пенсії. За свої тридцять із хвостиком років я виткала понад 1000 метрів різного полотна. Це доріжки, літники-спідниці, рушники, скатертини, рядна. У 90-ті роки як починала ткати, а не було з чого, то я вимінювала нитки. Як уже щось виткала, то вимінювала на лляні нитки теж у стареньких бабусь. Щось вимінювала, щось купувала, а тепер, як у мене запитують, де я їх беру, то кажу: «Вони на мене нападають»".
"На майбутнє я прошу в Бога, щоб мати зір і ткати"
"Я цим живу, я не уявляю себе без ткацтва. Вишивати теж люблю, але все-таки ось — ткацтво. Настільки мені тут добре. Знаю, що тут бабуся, прабабуся, мама працювали, і почуваюся такою ниточкою між минулим, теперішнім і майбутнім. А ще мені здається, що не зберегти й не примножити те, що робили наші мами й бабусі — то великий сором; як не знати "Отче наш" — то великий гріх. Ви бачите ось ці рушники, і якби мене запитали, який найгарніший — то я свого найгарнішого ще не виткала".
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
