Артем Репик з Полтави у другий день повномасштабного вторгнення добровільно пішов боронити державу. Чоловік долучився до сил тероборони ЗСУ. У День добровольця, який відзначають 14 березня, із Артемом Репиком поспілкувалась кореспондентка Суспільного.
Артемові Репику – 37, два роки із них він боронить державу. Пішов добровільно у другий день повномасштабної війни
Я ухвалив рішення, що треба вивезти родину з міста. По дорозі на Захід України я дізнався, що почалася мобілізація, тому мій вибір був для мене очевидний. Після прибуття на захід, я пішов у місцевий ТЦК разом з іншими хлопцями.
Артем пішов до тероборони ЗСУ на посаду командира взводу зв’язку. Згодом став начальником зв’язку батальйону.
ТрО – це піхота, і піхота, яка виконує найбруднішу роботу. Я, як зв’язківець, забезпечував зв'язок на передньому краї, бо без зв’язку на сучасній війні робити нічого, це не партизанська війна, це організована злагоджена командна робота.
У квітні підрозділ Артема відправили на Схід. Тоді чоловік отримав звання лейтенанта.
Коли я потрапив під перший свій обстріл і сидів під ним 40 хвилин або годину, то час змінюється, це психологічно так відбувається. Якщо ти не засік час, то не знаєш, скільки це відбувається.
Окрім Луганщини, Артем служив на Сумщині та Донеччині. Найсильніші обстріли, під які потрапляв, були у Луганській області.
Коли ми були там, то будь-яке перебування супроводжувалось обстрілом. І це від міномета до авіаударів. Про якісь тяжкі випадки обстрілів або важкі моменти, я їх пережив і про них вже легше говорити, а коли потрапляєш у таку ситуацію, то ти прямо стискаєшся.
2023-го батальйон Артема виконував бойові завдання і на Куп’янському напрямку Харківщини.
Тяжкі були там дні. У нашого ворога є людські ресурси, які вони безжально кидали на наших хлопців, знову загинули дуже гарні люди, але ми там втримали ділянку. Кожна втрата вона відкладається. Навіть якщо ти з людиною, яка була у твоєму підрозділі провів хоча б одну бесіду, він тобі стає близьким по духу, і коли вони йдуть у краще життя, то це помирає частинка тебе.
У березні 2024-го Артем вирішив припинити службу. Три дні тому він повернувся додому.
Я мав таке юридичне право, мене ніхто не тягнув. Мене, навпаки, хотіли забрати і моя родина, і мої близькі хотіли забрати з армії, але на той час я відчував, що я там потрібніший.
Вдома на чоловіка чекали дружина і двоє доньок. Зараз у планах Артема приділити час родині та поновити власну справу.
Вони мене чекали і щоразу, коли я приїжджав у відпустку чи була можливість потрапити додому, діти щоразу питали: «А скільки ще тато у нас вдома?». Цього разу дружина сказала, що тато повернувся. Не зважаючи на всі складнощі, треба продовжувати боротьбу, бо наше життя – це і є боротьба.
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook
