"Загинув під час виконання бойового завдання", – такі слова телефоном почула мати військового Андрія Шевердіна. Ірина розповіла, що два місяці не могла нормально їсти чи пити, проте потім вирішила – житиме заради памʼяті сина. На роковини його загибелі жінка влаштувала молебень на кладовищі, автопробіг та відкриття пам'ятної дошки на будинку в Чорноморську, де жив Андрій.
Андрій навчався у Ванкувері в Канаді та повернувся до України, коли почалась пандемія коронавірусу. Спочатку він продовжував навчання онлайн, однак потім прийняв рішення його заморозити та почати працювати, розповіла мати Ірина Шевердіна:
"У нас було дуже цікаве життя, яскраве до цього. Ми були підприємцями з батьком, а діти наші були завжди разом. Він на біржі працював, напрямок у нього, так як він знав англійську мову, був Америка, Англія. У нього завжди був заробіток, він за неділю міг 50-100 доларів. Фінансово він не залежав від нас. Жив в Чорноморську, ми також з ним жили. І за півтори роки до повномасштабного вторгнення ми приїхали нарешті в будинок, який будували 10 років".
Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла у Чорноморську. 25 лютого Андрій пішов у військкомат, хотів потрапити у ТРО, однак туди його не взяли, а попросили лишити свої контакти:
"І я його відразу почала ж підмовляти. Одне діло це в частині служить мирний час, а друге діло, це війна. Він мені каже "Мамо, ти повинна мене підтримати, ти мене сама привчила, що краще України нічого немає. Я завжди чув від тебе, і зараз що, я втечу?" Я кажу, куди хоч тебе направляють. Відповів, що у прикордонну службу, 26 загін. Він дуже був спокійний, завжди. Для мене це був шок".
Перший рік війни Ірина мало знала про службу сина: де він був та які завдання виконував.
"Спочатку вони були між кордоном Херсона і Миколаєва. Потім вони приїхали сюди на ротацію, так як ви ж знаєте, що прикордонники не мали право брати активну участь. Вони притримували кордони, блокпости, це все. Потім 11 липня їх направили на Запорізький напрямок і там він був старшим стрілцем. Там вони потрапили в оточення. Він пропав, на зв'язок не виходив десь більше двох тижнів. Так, він постійно був на бойових, на нульовій, але він дуже мало розповідав, це вже потім він розказував, де вони їздили, їх там вивозили".
Останнього разу Андрій був вдома наприкінці липня. Тоді його направили у відпустку. За словами Ірини, її серце відчувало, що, можливо, це їхня остання зустріч:
"Він поводився цей день дуже, останній особливо, як на поминках, похмурий був. Він як наче відчував, що це останній раз він вдома. Ми з ним розмовляли на всі теми про його життя. І десь 15 серпня вони вирушили на Куп'янський напрямок. Дорога була дуже важка, дуже було спекотно. То колесо пробито, то ще щось. 26 жовтня він зі мною вийшов на зв'язок. Він каже "Мамо, завтра нас перевозять на таку позицію, від якої відмовилися усі. А я не можу підвести своїх командирів... Я не знаю, коли я повернуся, повернуся я з цієї позиції взагалі". Я хочу сказати, що він не те, що зі мною прощався, просто, ну як сказати, вони відчувають, мабуть. 27, 28, 29 дитина наша пропала зі зв'язку".
30 жовтня жінка відчувала тягар на душі. Ірина розповіла, що у неї боліло серце, тому вона вирішила лягти поспати, але тієї ночі так і не змогла заснути. Дзвінок з невідомого номеру повідомив їй про смерть сина:
"У мене постійно був вимкнутий телефон в цей час, і я ніколи не брала невідомі номери. А тут я взяла, у мене був включений звук. І я пам'ятаю, я ніколи не забуду. Так мені подзвонили і спитали: "Шевердіна Ірина Анатолійовна? Для вас трагічна сумна звістка. Ваш син, Шевердін Андрій Петрович, трагічно загинув, виконуючи бойове завдання. На жаль, ми не можемо його евакуювати". І я тоді не розумію. Я кричала, як наче мене різали. Мені розказали, як він загинув пізніше. Що миттєво прилетів дрон, знаряджений бомбою, і вони згоріли всі просто. Їх порвало. Це дуже важко. Ми жили з цим більше пів року. Ми ці рештки, ці останки, змогли на четвертий день евакуювати. Їх розклали на 12 мішків, а їх шестеро людей загинуло.", — згадує той день жінка.
Підполковник Державної прикордонної служби Олег Король знав Андрія усього три місяці, однак запам'ятав його рішучим та веселим чоловіком:
"Андрій одразу все показав рішучим хлопцям, так він добровільно прийшов, він сам прагнув до того, щоб добитися кращих показників. Саме перше, що найбільше запам'яталося, це впевнений прямолінійний погляд людини. 25 років хлопцеві, прийшов у підрозділ, був відвертий, прямий, але в той же самий час був дуже гарно вихований, тільки один позитив був з боку його. Деколи він шуткував, відповідаючи іноземною мовою. Дуже гарно нею володів, це дуже було, знаєте, незвично, але до вподоби. Це так, найбільше, що запам'яталося особисто від нього".
"У нього було багато мрій в житті. У нього була дуже мрія поїхати в Ізраїль. Він дуже хотів туди поїхати. А перед цим він каже: "Мама, коли війна закінчиться, я хочу поїхати в Тибет. До монахів. Мені треба очистити свою душу. Тому що я все розумію. Я розумію, що це мотивація. Але все одно важко зробити перший постріл. Все одно це люди", — додала Ірина Шевердіна.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
